Розділ 5

                                                                     Міранда                                                                                     

Ранок традиційно почався з писку китайського будильника. Міранда підскочила, вимкнула його, швиденько перевдягнулася з піжами у халат і побігла на кухню ставити чайник. Коли повернулася, Яринка вже розставила супові тарілки та розпечатувала мівіну (дівчата скинулися та купили ящик, на всіх). Сонна Катя почимчикувала умиватися. Всі троє дівчат виявилися не лише однокурсницями, а й одногрупницями, тож на заняття ходили разом.

Міранда дістала з холодильника сосиски й порізала їх шматочками по одній в кожну тарілку. Умилася, розчесалась, побігла за чайником, який саме мав закипіти. Доки мівіна з сосисками запарювалася, дівчина перевдягнулася для походу на заняття. Сніданок, чай, швидкі збори і студентки вже прямують в бік їх навчального корпусу. До нього було якихось два кілометри тож дівчата одноголосно вирішили ходити пішки. Тим паче, що безоплатно студентів ніхто не возив, а часу на такий маршрут йшло навіть більше, ніж на пішу прогулянку. Спочатку треба було пройти з пів кілометра до зупинки (в інший бік), спіймати тролейбус (25 копійок), або маршрутку (цілих 75 копійок!), доїхати, а потім від зупинки, стільки ж топати до корпуса. Навіщо все це, якщо ніжками навпростець швидше і дешевше? Та й взагалі на ці 75 копійок Міранда могла купити в буфеті пакетик горішків у шоколаді.

Навчальний корпус ЕПФ дійсно знаходився у переобладнаній будівлі колишнього дитячого садочка, але це абсолютно не заважало йому справляти чудове враження. Акуратний, двоповерховий, жовтенький, причепурений, як новенька копійка, він ховався у зелені між житлових дев’ятиповерхівок і зранку звично був оточений натовпом студентів. Хтось пив каву, хтось поспіхом снідав хот-догом з маленького кіоску поруч, хтось димів цигаркою попід воротами у двір факультету, хтось просто теревенив до самого початку занять.

Аудиторія №105, в якій у дівчат сьогодні була перша пара, судячи з невеликих вікон під стелею, колись слугувала діткам спальнею. Але зараз тут панував діловитий студентський галас. Міранда, Ярина та Катя звично зайняли місце за першими столами, що в цій аудиторії стояли суцільними рядами вздовж дошки на стіні.

— О, Олесю, ти вже тут? Коли встигла? — посміхнулася Міранда дівчині з паралельної групи, яка теж жила в гуртожитку.

— Раніше вийшла, щоб не поспішати. Я не можу, як ви, літати, —  посміхнулася Олеся, розкриваючи зошит, поряд з яким лежало три яскравих маркери та ручки двох кольорів.

Міранда на мить замилувалася цією живою ілюстрацією витонченого аристократизму. Щоразу, як Міранда дивилася на Олесю, в голову лізли думки про «блакитну кров» та англійських принцес. Бо у всій її мініатюрно-худорлявій постаті, кожному русі довгих пальців, в кожній деталі начебто звичайного одягу, відчувався витончений смак, стримана елегантність, культурність. При цьому з Олесею було неймовірно приємно й легко спілкуватися, бо тактовність цієї дівчини могла порівнятися хіба, що з рівнем її освіти. Мимоволі згадувалася казка про принцесу на горошині, яка, навіть якщо її перевдягнути в лахміття, полишиться принцесою. З гарним вихованням, освітою, вмінням триматися водночас гідно й не принижувати співбесідника наявним у неї багажем знань, умінь, переваг. Такому не навчиш, такою треба народитися. Принаймні Міранді так здавалося. Олеся зі сміхом відкараскувалася від ідеї, що десь у її родоводі були аристократи, розповідала, що родом зі Слов’янська й має типове українське прізвище. Але як у таке повірити, коли говорить це молода копія британської Єлизавети II?

 — Староста, а можеш не ставити мені «н-ку»? — нахилився над партою біля Каті один з одногрупників Міранди — Олег. Сьогодні він мав більш пом’ятий вигляд, ніж зазвичай. Але Олег взагалі був чудним. Міранді він нагадував якогось погано замаскованого злочинця-втікача, який періодично намагається зрозуміти де він опинився і чому. Високий, широкоформатний, великі риси обличчя, широкі чорні брови, хронічна легка неголеність (а сьогодні ще й синець на скроні), шкіряна чорна барсетка, у яку він абияк запихав ручку і зошит (здається, один на всі предмети), незмінно чорні штани та темні шовкові сорочки. Й перманентно набурмосений, майже грізний вираз обличчя, на якому іноді раптом розквітала якась неймовірно дитяча, щира, розгублена посмішка.

— Можу. З тебе шоколадка, — не кліпнувши оком відповіла Катя, яка впевнено висунулася на роль старости їх групи. — А ти куди?

— Та… пройдуся, полікуюся. Щось голова болить.

— Бодун?

— Ага… Так вчора з кентами погуляли, що зранку я ледве з’ясував де я…

— Як це? — округлила очі Міра.

— Та прокинувся в чиїйсь машині на краю Макеєєвки. Приїхав на пари так-сяк. Тепер якось треба дізнатися чия машина… Але спочатку трохи полікуватися, — зі своєю фірмово-розгубленою посмішкою видав хлопчина та попрямував на вихід.

Міра провела поглядом хлопця, який здавався трохи чужорідним елементом на їх потоці, де більшість, принаймні на заняттях, мали значно інтелігентніший вигляд. Хіба що пара дівчат фарбувалася, як на сільську дискотеку, в стилі «відро шпаклівки на обличчя, кіло туші на вії».

Потоком називали кілька груп, які об’єднували для спільних занять. Російські потоки називали по букві, яку присвоювали групі «а, б, в…», а українські просто «український поток», бо він складався лише з двох невеликих груп. Міранда коли вперше побачила, що російських груп на першому курсі вісім і по тридцять студентів, а українських лише дві й по 16, не стрималася від здивованого: «Нас так мало?». На що тут же поряд прозвучало впевнено-веселе «Так ми ж еліта!». Так Міранда познайомилася з Дімою, хлопцем, що поступив разом з нею, проте планував перевестися на другий курс. Діма розказав, що минулий рік тут вчився на контракті, але в сім’ї закінчилися гроші, тому він вирішив поступити ще раз, але цього разу на бюджет. І поступив. Тепер ганяв корпусом намагаючись перевестися, а на питання викладачів першого курсу, «де цей студент?», пропонував їм показати конспекти за весь навчальний рік. Втім, викладачі, побачивши його, зазвичай привітно посміхалися й поблажливо махали рукою, бо хлопчина був відмінником і досить харизматичним. До того ж мав приємну спортивну зовнішність та прекрасно підвішений язик – за бажання міг переконати й мертвого почуватися живим. А ще Діма жив в гуртожитку.