4.2

Ліза

Те, що онука оселилася в гуртожитку, у Лізи викликало суперечливі почуття. З одного боку вона вважала, що у них в квартирі, дитина б точно була всім забезпечена, з іншого знала  – жити з Олександром, то непросте завдання. І Міранда це теж явно розуміла. Але гуртожиток… В ці часи, коли наркоманія стала такою пошестю, що використані голки та шприци можна побачити просто на вулиці, а освіта виживає переважно завдяки хабарям… Що там за контингент буде поряд жити, який контроль за студентами? Газети часом писали такі страшні історії про сучасну молодь.

Сама Ліза ніколи не жила в гуртожитках, проте чула про них багато розповідей. Про розпусту, крадіжки, наркоманію, тотальну неможливість вчитися через нескінченні вечірки. Хоч варто визнати, старший син Лізи свого часу на гуртожиток не скаржився. Та й не завадив той гуртожиток йому отримати червоний диплом. Хіба що в комплекті з дружиною і донькою. Але ж тоді були інші часи. Але що син, що колишня невістка, вважали, що для Міранди гуртожиток буде оптимальним варіантом. Хоч вирішила все, звичайно, невістка. А для Міранди тільки її думка і важлива, а всі інші поради то так, дорадчий голос, який за бажання можна ігнорувати. Хіба що вона те ігнорування маскувала ввічливим мовчанням. Цим вона була схожа на батька. Той теж рідко сперечався, кивав, мовчав і… робив все по-своєму. Сам обирав дружин, професію, роботу.  Олександр досі дорікав сину, що той покинув аспірантуру (аргумент сина, що він не науковець, а практик, чоловік вважав дурнею), досі лаявся на непрактичний фах і невміння користуватися можливостями заробітку. От кому зараз в Донецьку потрібен дендролог? Якби він був будівельником, як молодший син (який дослухався до порад батька), то Олександр би йому допоміг з роботою. А так навіть не міг вигадати куди його прилаштувати. У 1988, коли в шахтоуправлінні ще була програма мета меліорації, наче знайшов цікавий варіант для сина. Син тоді сміявся, що завдяки батькові отримав 117 лисих териконів, і завдання перетворити їх на квітучі пагорби. І йому ж подобалося. Ганяв тими териконами, як гірський козел й про кожен міг розповісти мішок історій, а деякі у нього дійсно навесні цвіли. От тільки нині там така копійчана зарплата, яку ще й виплачують з затримками,  що сину довелося звільнитися й піти завгоспом на АЗС, щоб мати хоч якісь гроші. Потім наче знайшов роботу ближчу до рослин, але заробітки то не сильно покращило.

 Лізу дуже засмучувало життя старшого сина. Та й те, що його мислення зосереджене на рослинах, на яких, на жаль, гроші не росли. І навіть спроби конвертувати свої знання у гроші, шляхом вирощування квітів на продаж, у сина з тріском провалювалися. Наприклад, минулого літа все його подвір’я було у квітах, навіть в рукомийнику стояв вазон. Бо виростити він їх зміг прекрасно, а от продати – лише третину та й то по собівартості. Не мав він уміння крутитися, домовлятися, продавати, будувати складні комбінації, як Олександр чи молодший син. І за це його поїдом їла нова дружина, бо хотіла «жити не гірше інших», а рівнялася на володарів мерседесів. Перша невістка такою ніколи не була. Вона й зараз просить грошей лише на дітей. Іноді, спостерігаючи як син спілкується з колишньою невісткою, Ліза регулярно ловила себе на повному нерозумінні причин їх розлучення. Така ж гарна пара, такі гарні діти, так гарно розуміють одне одного … Як же так сталося?

На урочисте посвячення першого курсу в студенти, яке було заплановане в приміщенні Театру опери та балету, Ліза збиралася старанно. Дістала свою найгарнішу сукню, напередодні зробила завивку, підфарбувалася, щоб мати поруч з чоловіком належний вигляд. Олександр теж одягнувся в улюблений костюм, а заради відвідин такої події навіть взяв на роботі відгул. Вони вийшли завчасно, неспішно, як в молодості, прогулялися спочатку до площі Леніна, потім вулицею Артема, роздивляючись рідне місто, яке потроху адаптувалося до нових часів. Знову буйно квітли на клумбах троянди, радував погляд нещодавно відремонтований на площі фонтан. Потроху оживали завмерлі будівництва, розпочиналися деякі нові. Вулицями бадьоро ганяв строкатий набір машин від страшненьких таврій до блискучих мерседесів, а до вічно забитих неспішних тролейбусів додалися прудкі низенькі маршрутки. Поступово відкривалися нові магазини, впорядковувався хаос з вивісками. А театр, в якому Ліза була дуже давно, порадував доглянутістю та оновленням інтер’єра.

Свято для студентів облаштували гарно, урочисто. Виступали декан, викладачі, звучали численні побажання та привітання, невпинно клацали фотоапарати. Але було помітно, що все  це цікавило в першу чергу батьків. Бо Міранда та інші першокурсники нагадували зграйки легких метеликів, що весело й наполегливо шукали вихід з помпезної банки, де саме вони були головною окрасою. Юні, красиві, переповнені оптимізмом та жагою життя. Споглядаючи на них Ліза теж мимоволі почувалася молодшою.

А потім Олександр вирішив заїхати, подивитися, як облаштувалася онука в гуртожитку. Ліза не була впевнена, що онуці треба такі гості саме сьогодні, але якщо чоловік щось вирішив, змінити його курс було важко. Міранду їх бажання трохи здивувало, проте заперечень не викликало. Разом з двома дівчатками, які виявилися її сусідками по кімнаті, онука чемно повела дідуся з бабусею до свого помешкання.

Гуртожиток Лізу не порадував. Що він сам, що облаштування кімнати можна було описати висловом: «обняти й поплакати». Будівля явно давно й слізно просила ремонту, а отримувала хіба що недбале маскування тріщин, та й з тим завданням виконавці справлялися сумнівно. Хоч варто визнати, три поверхи, в яких поселяли студентів  Економіко-правового факультету, мали трохи кращий за інші вигляд. Принаймні на підлозі тут був новий лінолеум, а не залишки плитки між голим цементом, а стіни не лякали відбитими шматками шпаклівки. Та й двері у деяких кімнат були цілком пристойні. Але двері кімнати Міранди мали вигляд ровесника будівлі й натякали, що життя у них було важке і буремне. Самі лишень численні, недбало зафарбовані дірки від попередніх замків чого варті. А вже міцність… Здавалося плюнь й ті двері впадуть. І як за такими дверима дівчата можуть почуватися в безпеці? Особливо коли сусіди у них двометрові хлопці (коридором повз Лізу пройшло двійко таких)!