Розділ 4

Міранда

В останні дні серпня Міранда з мамою приїхали до гуртожитку, з наміром отримати кімнату. Мама була переконана, що це найкращий варіант, Міранда не заперечувала. Гуртожиток ДонДУ розташовувався в центрі міста, поряд з головним корпусом університету. Буквально спуститися проспектом Гурова вниз і погляду відкривалися чотири високі прямокутні коробки на чотирнадцять поверхів. Вони нагадували плашки доміно, які акуратно, під кутом виставили вздовж вулиці Рози Люксембург, в яку упирався проспект. Будівлі знаходилася в низині, тому їх справжній масштаб ставав зрозумілим, лише коли опиняєшся поряд.

— Ну що ж непогано. Тільки треба обрати поверх повище, щоб якщо ця махіна раптом провалиться під землю, ти встигла вискочити, — діловито промовила мама Міранди окинувши поглядом будівлі.

— Як це — під землю? — округлила очі Міра.

— Ну, Донецьк же стоїть на суцільних шахтах. І років десять тому десь тут біля міських ставків в один зі старих штреків посеред ночі провалився будинок. Кажуть, люди з третього поверху вибігали на вулицю просто з балконів, — невимушено пояснила мама.

— А з першого?

— Мабуть, бігли сходами на третій, — знизала плечима мама і доки Міранда вкладала в голові таку «чудову» перспективу, попрямувала далі.

В холі гуртожитку вирував натовп студентів з батьками. Вони купчилися навколо кількох столів, де розподіляли новоприбулих студентів по кімнатах та видавали короткі інструкції подальших дій. Роззирнувшись Міранда помітила дівчину, з якою познайомилася при складанні іспитів  –  Ярину. Та стояла біля мами, яка сиділа на підвіконні поряд з великою дорожньою валізою.

Дівчата привіталися й доки мами спілкувалися, так-сяк пробралися до одного зі столів, де сидів хлопець з купою документів та якоюсь табличкою.

— На поселення? Перший курс?  — Не піднімаючи голови спитав він.

— Так! Можна нам вдвох в одну кімнату? — спитала Міранда.

— Не вийде, вільних двушок нема. Тому будете в 701 і… 812, —  не підіймаючи голови промовив хлопець та почав вписувати їх прізвища в табличку.

— Як це нема? Я ж бачу у вас вільну кімнату! Осі, і ось там ще одну, — обурилася мама Міранди, вибираючись з-за спин дівчат та киваючи на табличку хлопця.

— То заброньовані, — трохи затнувся він, прослідкувавши за її поглядом.

— Що означає заброньовані? Я не хочу, щоб мою доньку підселяли до старшокурсників, знаю, як буває складно ужитися!

— Але пустих двушок немає…

— Я ж бачу що є! Так, хто тут у вас старший? Де ваш, комендант, директор гуртожитка? Хто це питання вирішує? —  «завелася» мама Міранди.

— Можете підійти до замдекана, он він стоїть, — розгубився від такого натиску хлопець та кивнув на невисокого сивого чоловіка, що стояв неподалік в оточенні натовпу.

— Добре… Зачекайте, я зараз повернуся, — круто розвернулася жінка й попрямувала до вказаного чоловіка.

— Як скажете, — явно полегшено зітхнув хлопець.

Міранда хлопця розуміла. Коли її мама вмикала такий режим активності, більшості людей хотілося поспіхом забратися з її шляху.

Хвилин за п’ять мама Міранди вже пробилася до сивого чоловіка, а ще за десять так його заговорила, що він особисто прийшов допомогти «бідним дівчаткам з-під Волновахи». Під його керівництвом хлопець за столом швидко «знайшов» вільну кімнату на трьох, куди й поселив Міранду, Ярину та ще одну дівчину, батьків якої встигла «висмикнути» мама Міранди, поспіхом збираючи повний «комплект» першокурсниць.

А далі понеслася нескінченна біганина з купою паперів. Заяви, анкети, правила, інструкції, документи на тимчасовий та постійний пропуск, біганина між гуртожитками (бо розселяли студентів ЕПФ в одному, адміністрація студмістечка була в другому, а відділення банку та паспортний стіл в третьому) квитанція на оплату за проживання. Остання ледь не перекреслила всі старання мами, бо для поселення вимагали оплату мінімум за пів року. І попри те, що за місяць вартість проживання становила цілком прийнятні 9 грн, за пів року це вже було 45 гривень. А таких грошей у мами Міранди не було. Довелося терміново дзвонити бабусі та просити дідуся допомогти грошима. Дід не дуже зрадів цьому проханню, бо планував, що онука  житиме у нього, але бабуся його якось переконала і доки Міранда до них доїхала, гроші дід вже видав.

Оплатили, видихнули, здали паспорт на прописку, побігли до коменданта отримати ключі та інструктаж, І ось нарешті похід повз вахтера й один з двох ліфтів везе їх на дев’ятий поверх, де знаходилася кімната, яка мала стати житлом Міранди на час навчання. І поки що все побачене Міранду цілком влаштовувало.

Ліфт випустив дівчат з мамами у просторий хол з якого на два боки розходився  застелений новеньким лінолеумом коридор. Праворуч він був короткий, мав по обидві сторони кілька дверей й закінчувався стіною зі скляних блоків. Ліворуч першим був вхід до кухні, де зовнішня стіна також була зі скляних блоків, а на рівні двох метрів розташовувалося невелике відкрите віконце. Тут стояли дві газові плити з духовками та було обладнано дві мийки. Далі йшов суцільний коридор з дверима по обидві сторони. На дверях навпроти кухні висів номер 908. Закінчувався коридор дверима на пожежні сходи. Дівчата швидко знайшли потрібну їм кімнату з номером 906. Заступник декана говорив, що цей гуртожиток має блочну систему, але лише відкривши двері, Міранда зрозуміла, що саме мається на увазі. Житло дійсно було у формі блоків, що нагадували маленьку квартиру. Перші вхідні двері вели до крихітного тамбура, а далі ліворуч був маленький санвузол з туалетом і двері до двох окремих кімнат. Двері прямо вели до маленької «двушки» (звідти визирнула  і привіталася  висока,  худа дівчина), праворуч — до великої кімнати, яка й потрібна була дівчатам. Втім, великою цю кімнату можна було назвати хіба що, умовно. Розмір вона мала трохи більший за домашню спальню Міранди, десь 5 на 3 метри. Збляклі шпалери кольору пшоняної каші, на підлозі зелено-бордова плитка, два ліжка, на металевих сітках яких лежали тонкі смугасті матраци, шафа, стіл, два стільці, тумбочка і на стелі дві лампочки без плафонів.