3.2

Ліза

Ранковий Донецьк звично гомонів: дзеленчав трамваями, гудів машинами, цокотів підборами, шаркотів черевиками, шипів поливалками, цвірінькав голосами горобців, шелестів зеленню парків та гримав важкою технікою. А потім над всім цим протяжно пролунав гудок Донецького металургійного заводу, сповіщаючи про початок робочої зміни. І цей звук плив над містом перекриваючи всі інші та немов сплітаючи докупи розрізнені голоси шахтарської столиці.

Ліза кинула погляд на годинник (гудок був, як завжди, точним) і спіймала себе на тому, що цей звук давно став невід’ємною частиною її життя. Вона чула його з юності, з часів, коли на місці їх дев’ятиповерхівки, ще стояли саманні будиночки, а протилежний берег Кальміуса нагадував скромне село. Певно, не даремно ДМЗ іноді називають батьком міста. Адже 1869 рік, коли цей завод почав будувати валлієць Джон Юз, вважається датою заснування Юзівки, що з плином часу і розрослася до великого промислового Донецька. Але, як відомо, батько це важливо, проте не буде дитя без матері. І такою матір’ю для Донецька стала Олександрівська шахта, заснована на цих землях на початку XIX сторіччя. Хоч загалом перші документальні згадки про поселення на території сучасного Донецька, сягають часів існування Запорізької Січі. Але саме Юзівка, яка виросла навколо і завдяки заводу, сформувала серце, характер цього міста. Попри непросту долю, у архітектурі та плануванні Донецька донині був помітним вплив англійської культури. «Хребтом» міста досі була Перша лінія (хоч її вже іменують вулиця Артема), яка колись йшла вздовж залізниці Джона Юза. Досі працював поряд з ДМЗ готель «Великобританія», побудований ще у 1880-х роках. Залишки так званої «Англійської колонії», району, який колись населяли вихідці з Великої Британії, зустрічалися й на інших вулицях Донецька. Наприклад, будівля лікарні на вулиці Постишева, чи школи на вулиці Челюскіців.

Але окрім фрагментів колишньої британської присутності досі існували й залишки старих робітничих та ремісничих районів. Їх представляли старі, низенькі, ніби врослі в ґрунт саманні чи оббиті деревом будинки, або цегляні одно-двух поверхові споруди. Вони перелякано споглядали на вулиці переважно брудними до непрозорості (а часом і наглухо забитими) вікнами. Часом на такому домі, або кривеньких воротах біля нього, можна було побачити невелику сучасну вивіску на зразок «ремонт взуття». Але переважна більшість цих будинків сором’язливо ховалася за густо присипаними пилом деревами, буйними заростями хмелю та дикого винограду. Занедбані уламки історії щільно обступали, зверхньо на них споглядаючи часом не набагато чистішими вікнами, претензійні сталінки, незграбні хрущовки та стрункі дев’ятиповерхові панельки. Але це «молоде покоління» ввічливо розступалося перед масштабно-монстроподібними громадськими будівлями радянських часів: корпусами університетів, палацами культури, універсамами.

Саме в одну з таких, під назвою «Палац піонерів» прямували Ліза з Мірандою, щоб зробити копії кількох документів. Ліза з сумом окинула поглядом триповерхову будівлю, яка давно перестала бути палацом і тим паче піонерів. Та й взагалі переживала не найкращі часи. Масивні колони вздовж всього фасаду, які колись були білі, зараз вкривав товстий шар бруду, від чого вони мали попелястий колір, доповнений густою сіткою тріщин. Червоний фасад демонстрував безліч відтінків від блідо рожевого до брудно брунатного з вкрапленням рудих плям від води та сірих сколів шпаклівки. Вхід до будівлі хаотично обліпили вивіски та реклама, яка сповіщала про те, що дітей тут суттєво посунули комерційні організації найрізноманітніших напрямків. Хоч в певному сенсі мінімагазинчик біля входу, де продавали канцелярію та робили ксерокопії, і можна було назвати піонером – вони перші почали тут надавати такі послуги.  

Ліза проводжала онуку на автобус до села. До покупок діда вона додала дещо з продуктів по списку, який, як завжди, Міранді склала мама. На думку Лізи списки невістка могла б складати і скромніші, проте онуці вона цього не озвучувала. Для Міранди мама була непорушним авторитетом, попри те, що методи виховання дітей у невістки були такими, що часом навіть Олександр вважав їх жорстокими. Але дитина на це не зважала, а список замовлень від мами, був для неї ледь чи не священною грамотою. Лізу це часом обурювало, хоч вона й розуміла, що все замовлене йде на дітей.

За Мірандою з тим списком на ринку було дуже цікаво спостерігати — дитина нагадувала автомат, що фокусується виключно на потрібних позиціях. Масло, лимон, чай, «Галка»… Погляд дівчини байдуже ковзав по розставлених та розвішених на прилавках товарах, доки не знаходив потрібне. Жодних тобі «хочу те, хочу це». Чітко за списком. Лізі навіть трішки моторошно було від такої її поведінки.  

 Закинувши до сумки придбану пачку масла «Rama», Міранда кинула задоволений погляд  на срібний перстень на своєму пальці.

— Дивовижно, що дід таке купив, — похитала головою Ліза, кивнувши на прикрасу. — Він же зазвичай і не дивиться в бік подібного.

— Я теж не очікувала, — щасливо посміхнулася онука, відверто милуючись зблисками світла на вкритій фіанітами поверхні персня.

— Тільки ти ж його вдома на городі не загуби, — похитала головою Ліза, досі дивуючись, щедрості, яку продемонстрував її чоловік.

Взагалі їх похід на  ринок Мотодром за, як сказав Олександр «повним асортиментом досягнень турецької легкої промисловості», видався дуже вдалим для онуки. Звечора Ліза склала орієнтовний список критично потрібних покупок (бо сама Міранда ще погано розуміла, що їй потрібно та в якому товаристві вона вчитиметься) та очікувала, що Олександр, як це він часто робив, просто видасть якусь суму, полишивши дружині задачу, як на отримане купити все необхідне. Але чоловік проглянув список, покивав й вирішив особисто взяти участь у спорядженні онуки до життя студента. Таки дуже його порадував її вступ. А ще він з кимось поділився цією новиною на роботі, і йому повідомили, що ЕПФ ДонДУ це один з найпрестижніших факультетів Донецька, куди тільки геній може поступити без грошей. Олександр від такого просто розцвів. Останній раз він так пишався, здається, червоним дипломом старшого сина.