2.2

Ліза

Віддаючи онуці запасні ключі від квартири, щоб дитина не чекала попід будинком після навчання, Ліза спіймала себе на тому, що нервує. Вона любила Міранду, зичила їй добра, проте в цей момент мимоволі згадалися кілька не найприємніших випадків, про які Ліза ніколи не розповідала чоловіку. Наприклад про те, як пару років тому, коли Ліза їздила до онук в село, там, на невеличкому базарі, їй влаштували скандал. Одна з жінок, що торгували дрібним крамом, на зразок цигарок носків та жуйок, побачивши Лізу поряд Мірандою раптом тицьнула в неї пальцем з криком: «то ось чия це «дрібна злодійка!». Ліза тоді розгублено завмерла, а жіночка підняла такий крик, що ледь ворони з навколишніх дерев не попадали. І репетувала довго. Лізі довелося вислухати багато неприємного, але суть зводилася до того, що Міранда чи то помічена, чи то запідозрена у дрібних крадіжках. Помічена, але не явно спіймана, бо навряд чи така галаслива пані мовчала б, спіймавши крадійку за руку. Втім, те, як Міра хутко зникла, натякало, що звинувачення не безпідставні. Але що Ліза могла зробити? Що сказати онуці, з якою вона тільки-тільки трохи налагодила стосунки? Насварити, прочитати нотацію? Навряд чи це матиме виховний ефект, бо дитина керується світоглядом матері, а та має мішок претензій до колишнього чоловіка та його рідні. Отож Ліза тоді, наче облита помиями, тяжко зітхнула і попрямувала геть. Ні, вона звичайно спробувала онуці натякнути, що красти то погано, але отримала у відповідь обурене «та не крала я у неї нічого, хай не вигадує» і засмучена поїхала додому.

Після того випадку Ліза уважно дивилася за онуками, коли ті приїжджали в гості, втім все одно була шокована, коли виявила що Міранда поцупила у них з серванта чарочку з богемського скла. Виявивши зникнення чарки та знайшовши її в речах Міранди (доки діти купалися), Ліза подзвонила сину на роботу, сподіваючись, що він допоможе з цією ситуацією. Батька Міра, наче, любила, а діду про крадіжку не можна казати, бо він після такого, онук і на поріг не пустить. Але ж і ігнорувати подібне не можна. Й справа зовсім не в чарочці (та Ліза б її подарувала, якби онука попросила!), а в самому факті крадіжки. Треба було щось з цим робити. Якось зупинити, доки це не перетворилося на велику проблему.

Син тоді приїхав швидко й удвох вони пішли розмовляти з Мірандою. І та розмова показала, що з Лізи та її сина дуже сумнівні прокурори. А Міранді світить або коротка й безславна кар’єра недолугої злодійки, або геніальної актриси. Бо пояснення «я розбила таку чарку вдома і хотіла привезти заміну, доки мама не помітила, щоб не сварила» вбивали своєю безглуздістю. А сльози розпачу дитини змусили, що Лізу, що її сина почуватися майже винуватими. За те, що не можуть її захистити від методів виховання матері, за те, що дитина бачить лише такий вихід. Та багато за що. Міранда заприсяглася, що більше такого не буде, і дійсно більше в такому не була помічена. Але Ліза й досі перед від’їздом онук акуратно перевіряла вміст їх сумок, а також наявність своїх цінних речей. Довіра, то таки дуже крихка річ. А от Олександр, який про це не знав, був щиро впевнений, що Міранда ніколи не бреше. Тому й не мав жодних сумнівів, щоб довірити їй ключі. І щиро не розумів чому Ліза намагається щодня опинитися вдома якомога раніше. Довелося виправдовувати це виключно проявами надмірної турботи.    

Олександр взагалі був прихильний до Міранди. Вважав, що вона схожа на нього. Зовнішністю, вдачею, долею (обоє в ранньому дитинстві ледь не втопився). Вважав її здібною та розумною дитиною, хоч при розлученні сина і рекомендував йому забрати не Міранду, а меншу доньку, бо на неї довше платити аліменти. Але син мав іншу думку, вдачу та нову дружину, якій зовсім не потрібні були чужі діти, тому обоє дівчат полишилися з матір’ю. І перші кілька років після розлучення, спілкування з онуками взагалі обірвалося. Лізу шалено засмутило те розлучення. Вона щиро не розуміла, що найшло на сина, як він міг покинути дітей і чим взагалі ця нова жінка краща за першу дружину. Але син був вже дорослий та, на жаль, як і у випадку першого одруження, дозволу батьків не питав. Тож Лізі довелося змиритися та обмежитися хіба що проханнями до сина провідувати дітей та спитати дозволу, щоб і Ліза їх якось побачила. Та пройшло чимало часу, доки син повідомив, що колишня дружина не проти візиту колишньої свекрухи. Але тут вже Олександр видав: «Хочеш — їдь, а я до неї не поїду. Ще чого». І всі спроби Лізи нагадати, що там же живуть в першу чергу його онуки і взагалі діти не винні, що все так склалося, розбилися об його впертість. Часом Олександр бував незворушним, як заморожена північна скеля.

Але Ліза не збиралася втрачати шанс побачити онук тож поїхала сама, автобусами. Набрала повні сумки гостинців (два ж роки онук не бачила!) й вирушила в дорогу. І та дорога була така жахлива, наче намагалася її покарати за всі гріхи. Шлях до онук зайняв цілий день, попри те, що колись з чоловіком на машині, вони в те село доїжджали за годину. Ліза була готова, до того що автобуси ходять нерегулярно, але не очікувала, що виїхавши зранку, застрягне посередині шляху в одному з сіл (бо два з рейсових автобуси просто не приїхали), де, ковтаючи пил та здригаючись від залицянь поодиноких сільських п’яниць, самотньо стоятиме аж до вечора, доки її підібрав робочий автобус, що розвозив по селах шахтарів.

Ліза досі пам’ятала, як тоді ледь жива доїхала до онук, а ті її зустріли ввічливою настороженістю. Міранда дивилася, як на ворожого лазутчика, а молодша онука взагалі з дитячою простотою поцікавилася «А ви хто? Ми чужих в дім не пускаємо, коли мами немає». Не найприємніший спогад. Але хіба могла вона звинувачувати в цьому дітей, які її не бачили два роки? Дітей, яких покинули в селі, серед нескінченної роботи та бідності. А що таке село і бідність Ліза прекрасно знала. Сама від них свого часу втекла в місто. Бо лише в місті можна було вивчитися, знайти нормальну роботу, почуватися людиною, а не безправною рабинею, як її мати. І Ліза вибралася. Вивчилася, знайшла роботу, чоловіка. Тулилися з ним, а потім і з малою дитиною по найманих кутках, доки отримали своє перше житло.