Розділ 2

Міранда

Дідусь схвально поставився до подачі документів до університету й послухавши обережні прогнози Міранди щодо екзамену з іноземної мови, та емоційно-жартівливі бабусині заклики «дід, розкуркулюйся на курси!», обіцяв подумати. А зранку бабуся порадувала Міранду тим, що дід полишив гроші (він йшов на роботу до того, як дівчина прокидалася). І розщедрився не лише на курси з іноземної мови, а сказав записатись також на курси по праву. Оголошення про такі підготовчі навчання висіли в тому ж університеті й бабуся, виявляється, завбачливо записала телефони. Полишалося лише подзвонити та уточнити всі умови.

Пошук адреси, за якою проводилися курси, став першою самостійною поїздкою Міранди по незнайомих місцях Донецька. У бабусі скінчилася відпустка і вона не могла більше її супроводити (через що сильно переживала), на що дідусь здивовано підняв погляд від газети та впевнено заявив, що онука й сама впорається. І питально подивився на Міранду поверх окулярів. Варіантів заперечення не передбачалося. Та Міранда й не збиралася. Впорається, отже впорається. Режим навчання «кинь її у воду, захоче жити — випливе» був їй звичний.

Ранок. Трамвай довіз Міранду проспектом Дзержинського до кінцевої зупинки, яку всі називали «Пожарка». Далі був похід знайомим маршрутом вздовж майже суцільних лотків з товаром аж до зупинки тролейбуса на вулиці Університетській. Спіймати тролейбус з потрібним номером, купити у кондуктора білетик, вийти на названій бабусею зупинці, відправитися на пошуки вулиці Щорса. Ці місця Міранда вже не знала. Варто було відійти від заповненої транспортом Університетської і навкруги стало значно тихіше, зменшилася кількість машин, людей, стало чутно навіть спів птахів. Ранкове сонечко ще не пекло, а приємно поблискувало на вікнах будинків, прикрашало асфальт красивим мереживом тіней. Проїхала поливальна машина і в повітрі додався аромат вологи та мокрого пилу. Блукати тихими вуличками, роздивляючись номери будинків виявилося несподівано захопливо. А ще Міранда почувалася незвично дорослою, самостійною. Особливо з урахування суми грошей, яку несла з собою. Щоправда, останні її змушували трохи нервувати. Занадто велика для Міранди сума, та ще й ці настанови бабусі берегтися кишенькових злодіїв у тролейбусах.   

Напис на вході до будівлі з потрібним номером повідомляв, що це біологічний факультет ДонДУ. Але вигляд він мав значно бідніший, за корпус, в якому Міранда здавала документи на вступ. Шість поверхів, місцями відбита плитка на фасаді, тріщини на стінах всередині, ліфт скрипить підозріліше ніж в бабусиній дев’ятиповерхівці. Жіночка, яка сиділа в кімнаті з написом «підготовчі курси» (приліплений скотчем до дверей аркуш формату А-4), діловито прийняла гроші, поцікавилася чи взяла дівчина з собою зошит та ручку, видала заповнену від руки квитанцію про оплату та розказала куди йти на перше заняття. А ще вручила роздрукований розклад  занять на наступні два тижні.

 Кімната в якій вже збиралися учні, нагадала Міранді один з її шкільних класів. Такі ж пошарпані та місцями розмальовані парти, чахлі рослинки у вазонах на стінах, подряпана зелена дошка на стіні, кілька шматків крейди. Міра акуратно всілася на вільне місце, з цікавістю роззирнулася. Тут було близько п’ятнадцяти учнів і ще приходили нові. Й ці хлопці та дівчата зовсім не нагадували однокласників Міранди. Їх зовнішній вигляд натякав, а часом просто таки кричав про значно кращий матеріальний стан, от тільки в поглядах зовсім не було зверхності, притаманної заможним сільським школярам.

— Народ, у когось є запасна ручка? Бо моя, здається, засохла, — звернувся до присутніх симпатичний русявий хлопець, розбираючи на детальки своє письмове приладдя на одній з останніх парт. — Чи паста скінчилася, — додав він роздивляючись витягнуту коротку ампулу «з вушками». Ручка у хлопця була якась незвична.

Міра скрушно зітхнула, бо запасну не брала. А хлопець підкупав своєю  безпосередністю та був, варто визнати, красунчиком. Високий, правильні риси обличчя, зелені очі, в обрамлені темних пухнастих вій, яким може позаздрити багато дівчат, приємна посмішка.

— О, ваша група зі старту радує своєю підготовкою, — пролунав саркастичний голос і до класу зайшов невисокий темноволосий чоловік у світлих штанах та сорочці з короткими рукавами. — Тримай, передбачливий ти наш, — чоловік дістав з портфеля жмуток ручок і простягнув одну хлопцю.

— Дякую, — широко посміхнувся той, абсолютно не знітившись.

— Хтось ще забув з чим ходять на заняття? Зошити у всіх є? Голова? — вчитель обвів учнів примруженим поглядом.

— А у вас і зошити є? — з цікавістю спитав інший хлопець з широкими плечима плавця.

— І голови? — зі сміхом додала висока дівчина із зовнішністю Скарлет О’Хари

— Краще одразу екзаменаційні білети з відповідями, — весело долучився до них  хлопчина, якому дали ручку. — Роздасте нам і ми пішли по домам?

— Голови на продаж, то вже кримінал. А білети з відповідями, звичайно є. І я б радістю їх вам роздав, а сам поїхав відпочивати. Але ж ваші батьки заплатили за те, щоб у вашій голові щось полишилося, а не в моїх папірцях, які половина з вас посіє, а інша не відкриє, бо лінь вклала жагу до знань однією лівою, — з посмішкою відповів викладач. — Тож доведеться йти традиційним шляхом. Взагалі запам’ятайте, майбутні юристи, якщо ви вже вирішили оббирати  клієнта, то робити то варто ввічливо і в рамках укладеного договору та закону. А вони передбачають дотримання певних правил.

— А може ми плануємо стати прокурорами, — хмикнула одна з дівчат.