1.2

Ліза

Ліза разом з онукою та натовпом інших пасажирів покинули салон тролейбуса. Міранда вискочила, як корок від шампанського, поправила прилиплу до тіла тонесеньку крепдешинову сукню віднайдену бабусею у старих запасах (треба ж було для походу до пристойного навчального закладу, знайти дитині щось солідніше за мініспідницю з футболкою під широким поясом) та з цікавістю роззирнулася. Доки Ліза звично перевіряла наявність в сумці гаманця та діставала хусточку, онука розпустила довге волосся, яке від поїздки трохи розтріпалося, полегшено труснула головою й знову спритно зібравши той густий каштановий водоспад у джгут, закріпила його пластиковим крабиком на потилиці.

— Нам туди, — кивнула Ліза на високу будівлю головного корпусу Донецького державного університету.

— Ого… Двадцять один поверх, — встигла порахувала онука, доки Ліза переконалася, що її гаманець на місці та витерла піт, що буквально стікав з чола. Літо цього року, здається, тестувало на Донецьку умови іранської пустелі. Бо тільки там, на пам’яті Лізи, вона так стікала потом.  

— Один з найкращих навчальних закладів нашого міста, — кивнула Ліза, яка свого часу вчилася у «простішому» інституті – Торговому. А от її чоловік, Олександр, у Державному Політехнічному інституті, який був навіть старшим за ДонДУ. З Донецьким державним у чоловіка не склалося, хоча він хотів саме тут вчитися, і навіть успішно склав екзамени. Але того року він їх складав одночасно у двох інститутах (радянська система цього не передбачала, але він примудрився зібрати й подати два пакети документів) і… втрутився випадок. Останній екзамен в обох інститутах призначили в один день й, ледь встигнувши з одного на інший, Олександр не виклав екзаменаційний лист ДПІ. А коли вже відповів на всі питання екзаменаторів, один з викладачів помітив краєчок того листа у його кишені й висмикнув, подумавши, що то шпаргалка. Олександр потім не раз казав, що якби то була шпаргалка, було б не так прикро. А так, викладач влаштував скандал на тему «ви до нас прийшли не за покликанням, ви обдурюєте радянську систему!» і Олександру відмовили у вступі. Сказали, «Приходьте наступного року, коли будете готові». Чоловік Лізи досі з образою те згадував, адже успішно склав всі екзамени і на тому, останньому, теж правильно відповів на всі питання. Він хотів стати викладачем, а в ДПІ подавав документи на всяк випадок, тому, що тоді працював на шахті. Але екзаменаторів це не цікавило, вони вирішили, що він «не вартий вступу і права здобути високе звання педагога, бо при виборі інституту керувався не покликанням, а розрахунком». Звучало так, наче розрахунок і логіка, то якісь непристойні якості для майбутнього викладача. Втім з роками Ліза не раз думала, що та відмова принесла їм кращу долю. Принаймні в матеріальному плані. Вчителі в їх країні ніколи не були заможними, та й сама освіта суттєво програє шахтарській галузі, в якій так і залишився працювати її чоловік. Він швидко подолав шлях від шахтаря до будівельника шахт, а потім дійшов і до керівних посад шахтоуправління.   

— Супер. Сподіваюся у них дійсно є бюджет, — видихнула Міранда, роздивляючись натовп, що вирував навколо будівлі.

— Знаєш, Мірочко, я не впевнена, що варто керуватися у виборі навчального закладу порадою сільського вчителя музики, якого ти випадково зустріла у переході, — зітхнула Ліза. Виховання та любов до онуки не дозволили їх висловитися жорсткіше. Хоч дуже хотілося. Бо  ідея подати документи до одного з найпрестижніших навчальних закладів міста, маючи за плечима підготовку нещасної сільської школи була, м’яко кажучи, самовпевненою. Тут же, певно, шалений конкурс. Чому онука так вчепилася в цю думку? Мірочка може й здібна дитина, але ж підготовка у неї явно слабенька. А для повторення шляху діда їй не завадили б такі ж непересічні таланти. Та й, напевно, і їх зараз не вистачило б. Не ті нині часи.

— Якщо у них є бюджет, то це мій шанс, — примружилася Міра та дочекавшись зеленого сигналу світлофора попрямувала через дорогу.

Зітхнувши Ліза попрямувала за нею. Вона бажала онуці найкращого, але в цих бажаннях спиралася на здоровий глузд. І той підказував, що все не так просто з тими бюджетними місцями, навіть якщо вони є. А от мати Міри, здається, про здоровий глузд забула. Але онука слухає її в першу чергу. От тільки не розуміє, наслідків цієї авантюри. Для Олександра це буде маркером провалу і він навряд чи після такого оплачуватиме навчання онуки на контракті. Він в цьому питанні старомодний — досі сприймає дипломи комерційних ВИШів на рівні «фількиних грамот», що продаються на ринку. Адже за часів їх молодості, та й за часів навчання батька Міранди, при вступі до вищих навчальних закладів вимагали в першу чергу знання. А Олександру знання давалися легко. Ліза досі пам’ятала, що вона перед екзаменами днями й ночами вчила, а отримувала якусь нещасну трійку чи четвірку. А чоловік вкладався з книжкою на ліжко, засипав за пів години й більшість часу солодко сопів накрившись підручником, проте з екзаменів приносив самі п’ятірки. Власне, це він вмовив Лізу вступити до інституту. Коли вони одружилися у неї за плечима було лише училище, за фахом кухар. Але Олександр вирішив, що його дружина не повинна все життя з каструлями крутитися. Тож попри те, що Лізі в принципі подобалася робота кухаря, вона вступила до інституту. Олександр завжди умів переконувати, бачити перспективу. І варто визнати, вища освіта дійсно дала Лізі більше можливостей.  

Доки Ліза намагалася виплисти з розбуджених спогадів своєї молодості, Міра влилася в натовп навколо будівлі. Для дитини, що виросла в селі, це дівча було на диво активним та самовпевненим. А може то гени. Дід її теж приїхав в Донецьк з глухого  хутора на Брянщині, до якого й досі доріг нормальних немає. Ліза до скону пам’ятатиме свою першу поїздку до родини чоловіка. Особливо, як потяг їх висадив посеред поля і довелося йти пішки понад десять кілометрів по суцільній багнюці, доки їх не підібрала якась підвода запряжена кіньми. Ліза, звикла до міських реалій та взута в акуратні туфлі, тоді наскрізь промочила ноги й ледь не отримала запалення легень. А як її вразив побут. Ці похмурі дерев’яні хати попід лісом, керосинки (електрику до них тоді ще навіть не обіцяли проводити), прання в кориті, куди не піди, втрапиш або в кізяки полишені коровою, або у «сюрпризи» від курей чи гусей… Як в такій глушині, ще й при неписьменній матері (батько загинув у війну), Олександр міг виплекати свої здібності, для Лізи досі полишалося загадкою.