Я жива

«Пітьма. Це те, що я бачу кожен день. Але… я звикла. Вона тут, на нашій планеті, повік віків. Чи, можливо, це не так? Я не знаю…»

-Маргарито! Що ти робиш?

-Нічого,-я перелякалась, це була вихователька,- просто лежу.

-Ти впевнена? Минулого разу ти казала так само! А виявилось…

 Я закрила вуха. В моєму світі немає добрих почуттів, лише гнів… ненависть… байдужість… Можна подумати: «Що це за місце таке?» Я відповім, але все буде зрозумілим лише з часом. Тут все лише чорно-біле. І про людей, напевно, зрозуміло. Людство стало схожим на роботів…

Лише згадала, що забула розказати про себе. Я Марго, вихованка дитячого будинку. Батьків я не знаю, як і всі діти тут. Я ненавиджу це місце. Тут заборонено читати, грати, веселитися, мріяти. Інколи здається, що скоро заборонять думати.

Але, ви зараз мені не повірите, я знайшла сховище КНИГ! Сподіваюсь, що ніхто про це не дізнається.

Різко відчинилися двері і ввійшла Агата Ростиславівна, той самий голос.

-Скільки ще я повинна кричати?!

-Що трапилось?

-Що у тебе у руках?-у мене перехопило подих, невже зараз вона про все дізнається…

-Нічого нема…- сказала я, різко ховаючи листки з олівцями.

-Якщо я дізнаюсь, що ти маєш щось протизаконне, то порятунку не чекай!Правила ти знаєш. Іди прибирати!

-Але…

-Швидко!!!

-Гаразд.-у моєму голосі була відчутною доля смутку, розчарування.

Кожен день все однаково. Зранку йдем до школи, обідом прибираємо, а ввечері робимо домашнє. І так по колу.

Мене ледь не спалили за малюванням. Творчість-заборонена. Але чому? Кажуть, все почалось із книги…