Розділ 2

- Ходімо, швидше. - Неля потягла Ростислава за руку, аби поквапити його. 

- Може це міраж? - промовив, не йнявши віри. - Хатинка, одна серед лісу.

- Ще скажи, що там живе баба Яга. - Неля посміхнулась й не гаючи жодної секунди, постукала в двері. 

По той бік почулись чиїсь повільні кроки, здавалось, минула ціла година, доки їм відчинили. На порозі дому стояла старенька жінка й мило всміхалась.

- Проходьте, проходьте. - поквапилась, впустити до будинку. - В хаті тепло, зараз відігрієтесь. - бабуся зачинила двері за Нелею та Ростиславом і прийнялась на стіл доставляти тарілки. - Я думала, це прийшов мій Василько. Забарився знову. - додала сумно.

- Ви, вибачте нам, ми не хотіли вас потурбувати. - звернулась до жінки, Неля. - У нас поламалось авто, і немає зв’язку, аби викликати підмогу.

- Можливо, ви знаєте кого-небудь, хто б міг нам допомогти з машиною? - запитав Ростислав. 

- Степан, сусід. Він все своє життя пропрацював автомеханіком. Він вам і допоможе. - вказала тремтячою рукою кудись у бік вікна. - І зв’язок в наших краях подекуди можна спіймати. 

- Нам би рідним зателефонувати, чи хоча б відправити повідомлення, щоб не хвилювались за нас.

Бабуся з розумінням покивала головою. Низького зросту, худенька, згорблена, помітно було, як важко їй давався кожен крок і рух. 

- Ходімо, дитино, спробуємо. Тут недалечко. - звернулась до Нелі, одягаючись в теплий кожушок. 

Неля швидко одяглась, і якби їй не хотілось виходити з теплої хати в лютий мороз, однаково потрібно було спробувати зв’язатись з рідними, які напевно, виглядають їх у вікно.

- Он сюди, дитино. - бабуся повела Нелю кудись за хатинку. Важко було пробиратись крізь сніг, який встиг добряче замести витоптані старенькою стежинки. - Он, за цими ялинками. - махнула рукою.

Немов охороняючи хатинку, за нею стіною вистроїлись засніжені ялинки. Вони вражали своєю величчю, втім те що було попереду, Нелю вразило ще більше. Минувши ялиновий ліс, перед дівчиною розкрився неймовірної краси - краєвид. Поодинокі дерев’яні хатки, схожі на хатинку старенької, розкинулись на засніженому пагорбі. В деяких хатинках помітне було світло, та більшість з них стояли самотньо, давно втративши своїх господарів.

- Це хутір. - озвалась бабуся. - Вірніше, все, що від нього залишилось. Раніше тут вирувало справжнє життя, та нічого не вічне. Молодь - переїхала у великі села, а дехто до міста. Інші покояться на тамтому світі. - зиркнула на небеса. - Залишились лиш три сім’ї. Степан зі своєю Мариною, Марія з Зеником і молодшою донькою Гануською, вона в них хворіє якоюсь психічною хворобою. І ми з Васильком. - Неля помітила, як при згадці про чоловіка на обличчі старенької знову промайнув смуток, а на очах виступили сльози.

- З вами все гаразд? - розхвилювалась за стареньку. 

Жінка закивала й всміхнулась надзвичайно доброю усмішкою.

- Ходімо, он, де це місце. - махнула в бік старого дуба.

Неля, підтримуючи бабусю під руку підійшла до дерева. Не гаючи часу, вона витягла з кишені сотовий та завзято почала шукати мережу, втім старання були марними. Тоді Неля спробувала відправити смс-повідомлення, і лише за десяту спробу їй вдалось це зробити. З надією в серці, що воно таки дійде до рідних, Неля з бабусею вирушили назад до хатинки.

- Зірка засяяла, час молитви й сідати за стіл. - заговорила жінка, увійшовши до кімнати. - Нині заночуєте в мене, відпочинете, а завтра Степан погляне, що там трапилось з вашою машиною. 

Неля та Ростислав не стали перечити бабусі й погодились залишитись. Жінки накрили на стіл, Ростислав запалив різдвяну свічку і всі разом помолились Богу. За вечерею подружжя дізналось, що бабусю звуть Дарія, однак тутешні називають її Одаркою. Все своє життя бабуся пропрацювала дояркою, а її чоловік Василь трактористом. На превеликий жаль, подружжя втратило єдиного сина, який не встиг завести власну сім'ю. Увесь вечір старенька розповідала про своє життя, яке виявилось нелегким, проте жінка ніколи ні на що не нарікала.  

- Бабусю Одарко, а де ж ваш чоловік? Ви наче говорили, що він десь забарився. 

Бабуся поглянула на годинник, про щось, замислившись. Якоїсь миті жінка схопилась за серце, налякавши Нелю та Ростислава. Ті сполошились і обступили стареньку.

- Сідайте, сідайте. Минулось. - заспокоїла подружжя, бабуся. - От-от прийде. Відчуваю, він недалечко. Доки розбере, доки складе того свого трактора, вже й ніч настане. 

Одарка та Василь знайомі були з дитинства. Проживавши в одному селі, хлопець та дівчина весь час проводили разом. У них було безліч тем для розмов. Спочатку це була звичайна дружба, однак коли Дарія з простого дівчиська почала перевтілюватись у вродливу дівчину, біля неї почали юрбитись парубки. Тоді Василь відчув приплив шалених ревнощів. Не один раз парубок потрапляв у бійки, відстоюючи честь коханої. Він довгий час не наважувався зізнатись дівчині у своїх почуттях, боявся, що відмовить. Втомившись чекати на зізнання хлопця, Дарія самотужки зробила перший крок. Василь ще довго картав себе за власний страх, який став йому на заваді. “Де ж це бачено, що дівчина першою зізнається в коханні”. В селі однолітки ще довго насміхались з хлопця.

Після весілля, Василя відіслали на роботу в Казахстан. Розлука в один рік, здалась для закоханих неможливим випробуванням, тож Одарка не роздумуючи жодної миті вирушили слідом за чоловіком. Не найкращі умови для проживання, робота з-поза ранку і до пізньої ночі не зруйнували їхніх почуттів, а навпаки зблизили ще бльше. Після повернення до України, подружжя переїхало на хутір, де Василь продовжив працювати трактористом.  

- Різне було поміж нас. І сварилися, і не розумілись, я часто ображалась на Василька, бо мені здавалось, що він насміхається з мене, вважаючи себе мудрішим. Він, бо вважав, що я не вірю в нього. 

Неля і Ростислав переглянулись між собою. Останнім часом вони те й робили, що сперечались, і у всьому звинувачували одне одного. Поступово в їхніх стосунках зникла гармонія, натомість з’явилось невдоволення та спільні образи.