Дорога до світла

Корабель м’яко гойдався у гіперпросторі. Потік зірок за ілюмінатором тягнувся нескінченною яскравою смугою, розсіюючи синювате світло по кабіні. Усередині панувала майже церковна тиша, тільки ритмічне гудіння двигунів та м’який тріск звукових індикаторів нагадували, що вони в польоті. Але ця тиша не здавалася гнітючою. Вона була заспокійливою, ніби сама Сила охопила їх своїм невидимим плащем.

Венар і Лю сиділи в різних кінцях кабіни, але відчували себе, ніби були на одному рівні, розділяючи цей простір не лише фізично, а й духовно. Їхні думки текли паралельно, майже синхронно.

Венар сидів на лавці, спершись ліктями на коліна. У його руках спокійно лежав новий світловий меч. Його пальці обережно ковзали по поверхні руків'я, відчуваючи кожну його грань і шорсткість. Він ніби намагався запам’ятати кожну деталь меча дотиком, як батько, який уперше торкається обличчя своєї дитини.

— Ще трохи, і ти його затреш  до блиску, — прокоментував Лю, кинувши короткий погляд через плече.

— Нехай блищить, — відповів Венар із ледь помітною усмішкою, не піднімаючи голови. — Це тепер моє. Мій вибір. Мій шлях.

— Ці слова я вже десь чув, — хмикнув Лю, сідаючи на краєчок панелі управління. — Але добре, що ти це розумієш. Бо до цього ти думав, що твій шлях визначений кимось іншим.

— Думав, — визнав Венар, дивлячись на своє відображення в дзеркальній поверхні меча. — Довго думав, що все, що я роблю, це лише спроба уникнути майбутнього. Але тепер я бачу, що бігти немає сенсу.

Лю кивнув, склавши руки на грудях.

— Бачиш, іноді втеча — це не слабкість. Вона допомагає побачити, куди потрібно йти.

— Тільки не кожен може це зрозуміти, поки не опиниться у глухому куті, — додав Венар.

Вони обидва замовкли. В повітрі залишилася лише тиша гіперпростору, та у цій тиші було місце для роздумів.

Венар підняв голову, його погляд став твердим і ясним.

— Я стану кращим батьком, ніж той, хто виховував мене, — його голос звучав рівно, але твердо, наче обіцянка самому собі. — Краще за всіх, хто намагався мене навчити.

Лю підійшов ближче, його погляд уважно спостерігав за Венаром.

— Це не означає, що ти не зробиш помилок, — попередив він, схиляючись ближче. — Жоден батько не ідеальний. І якщо ти думаєш, що зможеш уникнути помилок... то ти вже зробив одну з них.

— Ні, — заперечив Венар, підіймаючи голову, а в його погляді було щось нове. — Я не збираюся бути ідеальним. Я збираюся бути тим, хто завжди поруч.

Лю на мить затримав подих, вражений цими словами. Потім він повільно кивнув, а на його обличчі з'явилася усмішка.

— О, Лейра буде рада це почути, — пожартував Лю, повертаючись до панелі управління.

— Вона вже знає, — хмикнув Венар, нахиливши голову назад і дивлячись у стелю. — І я вже їй це сказав.

— Сказав, що станеш їй чоловіком чи що будеш батьком? — запитав Лю з хитрою усмішкою.

— І те, і інше, — відрізав Венар із гордістю в голосі.

— І як вона відреагувала?

Венар замислився на мить, згадавши той вечір.

— Вдарила мене кулаком у груди, назвала дурнем за те, що сумнівався, що вона чекає на мене. А потім... — його голос трохи затих. — А потім поцілувала мене так, що я мало не забув, як дихати.

Лю засміявся, нахиляючись уперед і тримаючись за бік.

— Вона знає, як тримати тебе в тонусі, — зауважив він, витираючи сльози сміху з куточків очей.

— Ще б пак, — зітхнув Венар, дивлячись на свій меч. — Я вже змирився з тим, що ніколи не виграю в неї в суперечці.

— Розумне рішення, — похвалив його Лю, підморгуючи. — І краще це усвідомити до того, як у вас з'явиться дитина.

— Знаю, знаю, — махнув рукою Венар. — "Щаслива дружина — щасливе життя".

— Саме так, — Лю вказав пальцем на нього, удав, що це його власний винахід.

Вони знову замовкли. Цього разу тиша була затишною, як ковдра, в яку хочеться загорнутися після важкого дня.

— Як думаєш, хлопчик чи дівчинка? — несподівано запитав Венар.

— Дівчинка, — одразу відповів Лю, не замислюючись.

— Чому так? — підняв брову Венар.

— Бо Оушен завжди отримують те, чого не чекають, — з посмішкою відповів Лю.

— Тоді, мабуть, хлопчик, — хмикнув Венар, закочуючи очі. — Бо я вже підготувався до дівчинки.

У цей момент панель управління спалахнула жовтим світлом, і з динаміка пролунав м’який сигнал. Лю підняв голову і підійшов до панелі, натиснувши кнопку прийому.

Перед ними з'явилося голографічне зображення Лейри. Її обличчя виглядало втомленим, але вона все ще була сповнена внутрішньої сили.

— Лю, Венар, ви вже повертаєтесь? — запитала вона, уважно дивлячись на них.

— Ще кілька годин, Лейро, — відповів Лю. — Як ти там?

— Втомилася, але все добре, — вона погладила живіт рукою, і Венар затримав подих.

— Я повернуся раніше, ніж ти очікуєш, — сказав він м’яким, але твердим голосом, дивлячись прямо їй у вічі.

— Обіцяєш? — підняла вона брову, хоча у її очах була грайливість.

— Обіцяю, — кивнув він, поклавши руку на серце.

Лейра посміхнулася, і її обличчя стало м'якшим.

— Тоді я чекатиму, — промовила вона і зникла з екрана.

Венар стояв ще кілька секунд, дивлячись на темний екран. У його очах заграла нова рішучість. Він обернувся до Лю.

— Пора повертатися додому, брате, — сказав він спокійно, але твердо.

— Давно пора, — кивнув Лю, посміхаючись. — Бо тепер у тебе є справжній дім.

На орбіті Корусанту

Корабель плавно виринув із гіперпростору, і чорна порожнеча космосу поступилася місцем гігантській планеті, що оберталася у сяйві тисяч супутників і космічних станцій. Корусант виблискував, немов жива коштовність у чорній оксамитовій скриньці. Його нескінченний міський пейзаж простягався на всій поверхні планети, сяючи сотнями тисяч вогнів, які не згасали ніколи.

— Дім, милий дім, — промовив Лю, зосереджуючи увагу на пульті управління. Його пальці швидко вводили координати для автоматичного підходу до посадкової платформи Храму джедаїв. — Що ж, готовий до повернення?