Ілум

Корабель вийшов із гіперпростору, і перед ними постала планета Ілум. Її синьо-біла поверхня виблискувала під промінням далекої зірки. Нескінченні крижано-снігові поля простягалися на тисячі кілометрів, мов безкраї пустелі. Скрізь стирчали величезні природні кристали, що мерехтіли синім та фіолетовим сяйвом. В кабіні корабля стояли лише двоє — Лю та Венар. Лейра залишилася в Храмі, і це було правильне рішення. Ця подорож мала стати їхнім особистим випробуванням, і ніхто не міг допомогти Венару пройти його. — Ілум, — промовив Венар, дивлячись на планету через оглядовий ілюмінатор. У його голосі не було колишнього сарказму чи байдужості. Лише спокійне спостереження. — Здається, ще холодніше, ніж я очікував. Ти все-таки вирішив помститися за те що я кинув твою сестру на п'ять місяців

Лю кинув короткий погляд на Венара, піднявши одну брову. На його обличчі промайнула легка посмішка, але погляд залишався спокійним і пильним.

— Якщо я вирішу помститися тобі, ти це відчуєш, — відповів Лю, повертаючи увагу до панелі управління. Його голос був рівним, але в ньому відчувалася прихована загроза. — І це буде значно гірше, ніж просто відправити тебе на крижану планету.

Венар хмикнув, склавши руки на грудях. Його погляд повернувся до оглядового ілюмінатора, де Ілум все ближче і ближче розкривав свої холодні обійми.

— Справедливо, — визнав він. — Але якщо серйозно, я знав, що доведеться зіткнутися з тобою. Ілум — це випробування не лише для мене, а й для нас обох, чи не так?

Лю замислився на мить, перш ніж відповісти:

— Можливо, ти маєш рацію. Але різниця в тому, що я вже пройшов своє випробування. А тепер твоя черга.

— Так, звісно, — зітхнув Венар, його тон був трохи роздратованим. — Сила обирає кристал, кристал обирає мене, я обираю не померти від холоду. Все просто, правда?

— Ні, не просто, — відрізав Лю, глянувши на нього з серйозністю, яка раніше не відчувалася. — Це буде найважче, що ти коли-небудь робив. Бо цього разу ніхто не буде тобі підказувати, кого треба перемогти або чий голос ігнорувати.

— Скільки драматизму, — Венар стиснув руків'я меча Лю, яке тимчасово йому видали для місії. — Але я вже дивився у вічі своїм страхам. Дивився і пройшов крізь них. Я не сітх більше, Лю. І це не просто слова.

Лю трохи нахилив голову, розглядаючи його уважніше. Його очі звузилися, і він кивнув сам собі.

— Сподіваюся, що так. Бо якщо ти цього не усвідомиш, Ілум змусить тебе це зрозуміти. І не буде другого шансу.

Венар обернувся до нього і широко посміхнувся.

— Ти говориш, наче старий мудрець. Не думав, що в тебе вік дозволяє такі сентенції.

— Час проведений у Силі цінніший за будь-які роки, — сухо відповів Лю, починаючи процедуру зниження. — Тож закрий рота і готуйся.

Корабель почав спуск крізь атмосферу Ілума. Обшивка тріщала від перепадів температур, але механізми трималися міцно. Поверхня планети під ними швидко наближалася. Гострі крижані піки, кристали та замерзлі озера з'являлися все ближче і ближче.

— Де сядемо? — спитав Венар, нахиляючись до оглядового ілюмінатора.

— Біля входу до кристальної печери, — відповів Лю. — Це найкраще місце для посадки. Але знай: як тільки ми вийдемо з корабля, ти підеш у печеру сам.

— Сам? — Венар розвернувся до Лю, піднявши брови. — Хіба ти не мав наглядати за мною, щоб я не влаштував щось дурне?

— Це твоє випробування, а не моє, — відповів Лю, не відводячи погляду від панелі управління. — Я вже пройшов свою частину шляху. І тепер настав твій час.

Венар тихо кивнув. Його обличчя стало серйознішим, а жарти поступилися місцем обдумуванню.

— Гаразд, — сказав він. — Тоді я пройду його сам.

Корабель плавно опустився на замерзлу рівнину біля входу до кристальної печери. Гучний тріск криги під шасі пролунало, наче сотні скляних уламків розсипалися по землі. Двигуни вимкнулися, і настала майже повна тиша, яку порушував лише звук крижаного вітру за межами корабля.

Лю та Венар спустилися по трапу. Холодний вітер одразу ж вдарив їх в обличчя, змушуючи Венара натягнути капюшон плаща якомога глибше. Він схрестив руки на грудях і важко видихнув, дивлячись на крижану рівнину.

— Ну і холод, — пробурчав він. — Сітхи, може, й були дурнями, але принаймні вони не лазили по таких місцях.

— Сітхи лазять у темряву, — відповів Лю, глянувши на нього. — Ілум — це інше. Тут не знайдеш темряви. Тут є тільки ти та твої тіні.

— І знову ці загадки, — Венар зробив крок вперед. — Я краще зайду всередину, ніж мерзнутиму тут, слухаючи тебе.

Венар повільно крокував крізь сяючу кристалами печеру Ілума. Світло від кристалів здавалося яскравішим із кожним кроком, відбиваючись на крижаних стінах і заповнюючи залу м’яким синюватим сяйвом. Повітря було важким і тихим, немов саме місце чекало на щось значуще. Він відчував це серцем, відчував глибоко всередині. Щось наближалося. Його Сила відгукнулася пульсуючим імпульсом десь у грудях. — Гаразд, — прошепотів він, тримаючи одну руку на руків'ї меча, хоча він не витягував його. — Покажіть мені, що я маю побачити. Стіни засяяли яскравіше, і Венар інстинктивно прикрив очі рукою. Коли він опустив руку, простір навколо змінився. Він більше не стояв у крижаній печері. Тепер він стояв у великій відкритій залі, освітленій теплим золотистим світлом. Підлога була гладенькою і чистою, немов у Храмі джедаїв. Стіни були з каменю, прикрашені різьбленням у формі потоків Сили. Повітря було спокійним, затишним і трохи теплим — щось, що зовсім не нагадувало холод Ілум.

— Що це за місце? — пробурмотів він, оглядаючись

. — Це майбутнє, яке ти боїшся, — пролунав голос іззаду. Венар різко обернувся, тримаючись за руків’я меча, але не витягуючи його. Спочатку він нічого не побачив, але потім

Але потім у центрі зали з’явилися дві фігури. Одна з них була високою та знайомою — чоловік у темно-сіро-коричневій матії джедая з капюшоном, що був опущений на плечі. Він стояв спиною до Венара, але Венар одразу ж упізнав цю постать. — Це… я? — запитав він, насупившись. Чоловік стояв спокійно, його руки були складені за спиною. Він уважно спостерігав за іншою фігурою перед собою. Перед ним стояв хлопчик. Не старший за десять років, він був у простій одязі падавана. На його голові була класична коса падавана, що звисала збоку, як у тих, хто ще тільки вчиться. Хлопчик старанно відпрацьовував удари тренувальним мечем, рухаючись зосереджено та чітко, хоча видно було, що рухи ще трохи незграбні. — Ні… — голос Венара затремтів. Його серце забилося сильніше. — Це не… Він зробив кілька кроків уперед, уважно вдивляючись у хлопця. — Це ж… мій син? — прошепотів він. В його очах відбивалася суміш страху, подиву та чогось, чого він навіть не міг назвати. — Ні, це не може бути правдою, — він похитав головою. — Це черговий трюк. Ілум, я знаю, що ти любиш показувати видіння. Ну ж бо, закінчуй із цим. Але фігури не зникли. Хлопчик зробив черговий удар мечем, але цього разу втратив рівновагу і мало не впав. Чоловік у матії джедая підняв руку і м’яко підтримав його за плече, щоб той не впав.