Істана пара

Лейра підняла голову, стискаючи долоні на колінах. Її рішучість поступово міцнішала, як буря, що назріває.

— Ти правий, Лю, — нарешті сказала вона. — Я повинна це зробити. Але я навіть не знаю, де його шукати.

Лю обережно поклав руку на її плече.

— Я допоможу тобі. Ми знайдемо його. Але ти повинна бути готовою до будь-якого результату.

Кайрон трохи зніяковів, але все ж зважився втрутитися:

— Майстре, дозвольте мені супроводжувати вас. Якщо Венар небезпечний, я можу допомогти вам.

Лейра зупинила його поглядом, теплим, але категоричним.

— Ні, Кайроне. Це моя битва. Ти маєш залишитися тут і дбати про тих, хто потребує захисту. Якщо щось трапиться, Лю буде поруч.

Кайрон неохоче погодився, але відчуття тривоги залишилося. Він розумів, що Лейра вирушає на шлях, який змінить її назавжди, незалежно від того, чим усе завершиться.

Через кілька днів, у нічному місті, Лейра з Лю пробиралися крізь тіні, прямуючи до закинутої будівлі, про яку їм повідомив інформатор.

Венар, як виявилося, не пішов далеко — він залишався поблизу міста, неначе теж чекав на щось. Коли вони наблизилися до дверей, Лейра зупинилася. Вона відчула знайомий сплеск Сили — його присутність була виразною, як голос у тиші.

— Він тут, — прошепотіла вона.

Лю кивнув, тримаючись на відстані. Лейра глибоко вдихнула, збираючи думки, перш ніж постукати у двері.

— Відчинено, — прозвучав голос ізсередини. Грубий, з ноткою втоми, але все ж живий.

Лейра увійшла, залишивши Лю на варті зовні.

Венар сидів біля вікна, тримаючи в руці келих із темною рідиною. Він навіть не повернув голови, але відчував її присутність.

— Не очікував тебе побачити, — сказав він, злегка посміхнувшись. — Що змусило тебе шукати мене, джедайко?

— Нам потрібно поговорити, — відповіла Лейра, намагаючись тримати голос рівним.

Він повернув голову, і його очі зустрілися з її. У них було стільки емоцій: біль, гнів, сум і щось, що вона не могла розгадати.

— Тоді говори, — сказав він, жестом вказуючи на стілець навпроти.

Лейра сіла, тримаючи руки на колінах, аби приховати їх тремтіння.

Лейра вдихнула, її голос був тихим, але твердо налаштованим.

— Венаре, я зробила помилку. Я приховала правду, і це несправедливо щодо тебе.

Венар підняв голову, його очі уважно дивилися на неї. У цьому погляді був інтерес, але й напруга.

— Ти завжди була майстром приховування правди, Лейро, — сказав він різко, але без злісності. — Говори вже.

Вона опустила очі, зібралася з думками та зважилася:

— Ми були коханцями, Венаре. Але це було не просто фізично. Ми пов’язані Силою. Цей зв’язок… справжній і глибокий. Він вказує на те, що ти — мій істинний партнер.

Його обличчя застигло, а в очах блиснула несподівана емоція.

Лейра зібралася з духом. Вона знала, що тепер відступати немає сенсу. Її голос звучав тихо, але в ньому вчувалася твердість, яку вона намагалася зберегти.

— Венаре, я зробила помилку. Я приховала правду, і це несправедливо щодо тебе.

Венар підняв голову, уважно дивлячись на неї. Його погляд здавався спокійним, але в ньому крилася напруга, готова вибухнути в будь-який момент.

— Ти завжди була майстром приховування правди, Лейро, — сказав він різко, але без гніву. Його тон був рівним, майже байдужим, але очі видавали справжні емоції. — Говори вже.

Лейра опустила очі, намагаючись зібрати думки. Вона відчула, як руки злегка тремтять, і швидко поклала їх на коліна. Її голос ледь помітно здригнувся, але вона продовжувала:

— Ми були коханцями, Венаре. Але це було не лише фізично. Ми пов’язані Силою. Цей зв’язок… справжній і глибокий. Він вказує на те, що ти — мій істинний партнер.

Венар застиг, не зводячи з неї погляду. Його обличчя стало нерухомим, наче вирізаним із каменю, але в очах блиснула несподівана емоція — гнів, сум і… здивування.

— Партнер? У Силі? — перепитав він повільно, неначе переварюючи кожне слово. — І ти мовчала про це?

— Я не хотіла змушувати тебе, — зізналася вона, піднімаючи голову. Її голос став м’якішим, але не менш серйозним. — Ти завжди боявся, що будь-який зв’язок зробить тебе слабким. Я думала, якщо скажу, ти просто підеш і ніколи не повернешся.

Венар обережно поставив келих на стіл. Його рука затрималася на ньому трохи довше, ніж потрібно, і, здавалося, він бореться із бажанням розтрощити його на місці.

— І тепер ти прийшла, щоб сказати мені це? Тільки після того, як усе розвалилося? — його голос був тихим, але кожне слово вдаряло, мов удар батога.

Лейра відчула, як її горло стислося, але вона не дозволила собі відвести погляд.

— Ти маєш знати всю правду, — сказала вона, глибоко вдихнувши. — Це не лише про нас. Є ще… дитина.

Венар завмер. Його рука, що тягнулася до келиха, зупинилася на півдорозі. Він підняв голову, і в його очах спалахнула буря емоцій.

— Дитина? — прошепотів він, ніби не вірячи своїм вухам. — Ти хочеш сказати, що...

— Так, — підтвердила Лейра. — Вона твоя. І я не могла більше це приховувати.

Тиша, що настала після цих слів, була майже нестерпною. Лейра відчувала, як повітря у кімнаті стало важчим, наче весь світ завмер, очікуючи реакції Венара. Він відкинувся на спинку стільця, і його обличчя потемніло.

— І що ти хочеш тепер, Лейро? — нарешті спитав він. Його голос був рівним, але холодним, наче лезо меча. — Щоб я повернувся? Щоб я був твоїм партнером, батьком? Ти хочеш, щоб я просто забув усе, що між нами було, і прийняв це як належне?

Лейра зустріла його погляд, сповнений гніву й образи, і спокійно відповіла:

— Ні. Я не хочу змушувати тебе робити щось. Але ти маєш право знати. І ти маєш право зробити свій вибір.

Лю стояв у дверях, мовчки спостерігаючи за Венаром. Його обличчя було непроникним, але в очах палав гнів, холодний і рішучий.

— Ще одна помилка щодо Лейри, — промовив Лю тихим, майже загрозливим тоном, — і ти про це пожалкуєш.