Глава 4. Притулок у темряві

Анна бігла, тримаючись за руку Дана, її серце гупало так голосно, що заглушало шурхіт листя під ногами. Тіні, які він викликав, огорнули їх, ніби плащ, роблячи їх майже невидимими. Вона відчувала його магію — холодну, але дивно заспокійливу, ніби нічне повітря після спекотного дня. Ліс навколо гудів, і шепіт, який вона чула раніше, ставав голоснішим, ніби попереджав про щось.

Дан зупинився так раптово, що Анна ледь не врізалася в нього. Вони опинилися в невеликій улоговині, оточеній густими ялинами. Тіні розсіялися, і сонячне світло, що пробивалося крізь гілки, освітило його обличчя. Його очі були напружені, але в них мелькнула турбота, коли він подивився на неї.

— Ти в порядку? — запитав він, його голос був тихим, але напруженим.

Анна кивнула, хоча її дихання все ще було уривчастим. Вона відчула, як її магія ворухнулася, реагуючи на його близькість. Її долоня все ще була в його руці, і тепло його шкіри змушувало її серце битися швидше.

— Що це було? — прошепотіла вона, озираючись. Ліс здавався спокійним, але вона знала, що це оманлива тиша. — Хтось стежив за нами?

Дан відпустив її руку і відступив, його погляд став похмурим.

— Так, — відповів він коротко. — І я знаю, хто.

Вона чекала, що він скаже більше, але він лише відвернувся, вдивляючись у хащу. Тіні навколо нього ворухнулися, ніби відгукуючись на його настрій. Анна відчула укол роздратування. Чому він завжди такий загадковий? Її магія знову потягнулася до нього, і вона не стрималася.

— Дане, досить ховатися, — сказала вона різкіше, ніж хотіла. — Ти знаєш про мою магію. Ти знаєш, що я можу відчувати тебе. Чому ти не розкажеш, що відбувається?

Він повернувся до неї, його очі звузилися. На мить здавалося, що він відмахнеться, але потім його плечі опустилися, ніби він втомився носити свій тягар.

— Тому що правда небезпечна, Анно, — сказав він тихо. — І не лише для мене.

Вона ступила ближче, ігноруючи голос у голові, який казав триматися подалі. Її магія гуділа, ніби благаючи доторкнутися до нього знову.

Тоді поділися зі мною, — відповіла вона, її голос пом’якшав. — Я не боюся.

Дан дивився на неї довго, ніби шукаючи щось у її очах. Потім він зітхнув і підняв руку, ніби хотів торкнутися її щоки, але зупинився. Тіні навколо нього закружляли повільніше, ніби заспокоюючись.

— Я не мисливець, як думають у місті, — сказав він нарешті. — Але я шукаю дещо… когось. Того, хто може знищити магію. — Він зробив паузу, його погляд став важким. — І я думаю, що ти можеш бути ключем.Анна відчула, як її серце стиснулося. Ключем? Її магія, яка завжди була її таємницею, її прокляттям, могла бути чимось більшим? Вона хотіла запитати, але слова застрягли в горлі. Замість цього вона простягнула руку і торкнулася його долоні. Цього разу вона була готова до потоку емоцій: його страх, його надія, і щось ніжне, що змусило її щоки запалати.

— Ти не сам, — прошепотіла вона, не відводячи погляду. — Я відчуваю тебе, Дане. І я хочу знати правду

Він не відсмикнув руку, як вона очікувала. Натомість його пальці стиснули її долоню, і на мить світ навколо зник. Її магія спалахнула золотом, а його тіні огорнули їх, створюючи маленький притулок, де були лише вони двоє. Анна відчула, як його серце б’ється в унісон із її власним, і це було найближче до магії, яку вона коли-небудь відчувала.

Але мить обірвалася. Дан різко відступив, його обличчя стало напруженим.

— Ми не можемо залишатися тут, — сказав він, озираючись. — Вони близько.

— Хто? — запитала Анна, але він уже тягнув її за собою, у глиб лісу.

Вони зупинилися біля старої кам’яної арки, порослої мохом. Анна ніколи не бачила її раніше, хоча знала ліс як свої п’ять пальців. Дан торкнувся каменю, і тіні закружляли, відкриваючи прихований прохід.

— Довіряй мені, — сказав він, його голос був майже благальним.

Анна подивилася в його очі, і її магія відповіла раніше, ніж розум. Вона кивнула, і вони ступили в темряву, де ліс шепотів ховав свої найглибші таємниці.