Глава 3. Тіні, що щепочуть

Анна не могла заснути. Вона лежала в ліжку, дивлячись на тіні, що гойдалися на стелі від світла ліхтаря за вікном. Її долоні все ще гуділи, ніби магія пам’ятала той момент у лісі, коли вона відчула Дана. Його емоції — суміш тривоги, цікавості й того невловимого тепла — не давали їй спокою. Хто він? І чому її магія так сильно реагувала на нього?На ранок сонце ледь пробивалося крізь густі хмари, а місто гуділо звичним життям. Анна вдягла свій улюблений зелений светр і зав’язала волосся в недбалий хвіст. Вона вирішила: сьогодні повернеться в ліс. Не для того, щоб шукати Дана — принаймні, так вона себе переконувала. Їй просто потрібен був той спокій, який дарували дерева і шепіт вітру.Але щойно вона ступила на знайому стежку, її серце закалатало. Ліс виглядав інакше — тихішим, ніби чекав на щось. Світлячки, які зазвичай гуділи навіть удень, ховалися в листі. Анна зупинилася, відчуваючи легкий холодок на шкірі. Її магія ворухнулася, ніби попереджаючи про чиюсь присутність.— Ти повернулася, — пролунав знайомий голос, і вона мало не підстрибнула.Дан стояв за кілька кроків, спираючись на стовбур старого дуба. Його плащ був розстебнутий, відкриваючи темну сорочку, а капюшон сповз, дозволяючи сонячним променям торкнутися його обличчя. Анна вперше роздивилася його як слід: гострі вилиці, легка тінь щетини й очі, які здавалися ще темнішими при денному світлі. Він виглядав… занадто реальним для людини, яка здавалася частиною лісових тіней.— Я… просто гуляю, — відповіла вона, відчуваючи, як щоки палають. Її магія знову рвонула до нього, і Анна стиснула кулаки, щоб стримати її.Дан усміхнувся — цього разу ширше, але з ноткою чогось гіркого.— Ти не з тих, хто "просто гуляє", Анно. — Він зробив крок ближче, і тіні навколо нього злегка ворухнулися, ніби реагуючи на його рух. — Ліс співає для тебе. Я чув це вчора.Вона застигла. Його слова були майже такими ж, як її власні думки. Ліс завжди співав для неї — мелодія, яку вона чула з дитинства, коли вперше відчула магію в своїх долонях. Але як він міг це знати?Дан зупинився, його погляд став серйознішим.— Я той, хто шукає відповіді, — відповів він тихо. — І, здається, ти — одна з них.Анна відчула, як її магія вирвалася назовні, цього разу сильніше. Вона не встигла стриматися — її рука мимоволі торкнулася його зап’ястя, і світ навколо ніби зник. Емоції Дана хлинули в неї, як бурхлива річка: сум, рішучість, страх… і щось глибше, щось, що змусило її серце стиснутися. Вона різко відсмикнула руку, важко дихаючи.— Що це було? — прошепотів Дан, дивлячись на неї з подивом. Його голос тремтів, а тіні навколо нього закружляли швидше, ніби відгукуючись на її магію.— Я… я не хотіла, — пробурмотіла Анна, відступаючи. Її очі спалахнули золотом, і вона знала, що він це помітив. — Не підходь до мене.Але Дан не відступив. Натомість він зробив крок уперед, його погляд був м’яким, але наполегливим.— Ти не можеш ховатися від цього, Анно. І я теж. — Він простягнув руку, як учора, але цього разу не для дотику, а ніби пропонуючи довіритися. — Дозволь мені допомогти.Вона похитала головою, її думки плуталися. Довіритися йому? Людині, про яку вона нічого не знає? Але її магія, її серце — усе тягнулося до нього, ніби він був частиною пазла, якого їй не вистачало.Раптом ліс затремтів. Листя зашуміло, і десь неподалік пролунав тріск гілки. Анна обернулася, відчуваючи, як магія стискає її груди. Хтось був тут. Не Дан, не вона — хтось інший.— Ходи зі мною, — сказав Дан різко, його голос став твердим. — Зараз.Вона не встигла заперечити. Він схопив її за руку, і тіні навколо них згустилися, ніби створюючи щит. Анна відчула, як його магія — холодна, але захисна — огортає її. Вони побігли, а ліс за їхніми спинами ожив, шепочучи щось, чого вона ще не могла зрозуміти.