Глава 2. Відлуння дотику

Анна йшла вузькою стежкою до міста, її кроки гучно відлунювали в тиші. Світлячки залишилися позаду, але ліс усе ще шепотів, ніби намагався сказати їй щось важливе. Вона стиснула долоні, відчуваючи, як магія повільно заспокоюється, але відлуння того, що сталося на галявині, не покидало її.

"Він знає," — ця думка крутилася в голові, ніби зачарована мелодія. Дан. Його ім’я звучало як щось заборонене, але водночас рідне. Вона згадала його очі — темні, глибокі, ніби в них ховався цілий світ. І ту мить, коли її магія торкнулася його душі. Цікавість, тривога… і щось ще, щось тепле, що змусило її серце битися швидше.

Анна зупинилася біля старого дуба на околиці лісу й торкнулася його шорсткої кори. Її магія зазвичай не працювала з неживими речами, але зараз вона відчувала слабке тепло, ніби дерево пам’ятало її емоції. "Що він хотів?" — подумала вона. Дан не відповів на її запитання, лише простягнув руку, ніби запрошуючи до танцю, якого вона не знала. Вона не доторкнулася до нього — побоялася. Але тепер шкодувала.

Коли Анна дійшла до міста, місяць уже висів над дахами, заливаючи бруківку сріблястим світлом. Її будинок, маленький і затишний, стояв на краю вулиці, біля пекарні пана Гриня. Вона тихенько відчинила двері, сподіваючись, що Ліза, її подруга, яка іноді залишалася ночувати, уже спить. Але щойно Анна ступила в коридор, почула знайомий голос.

— Ти де була? — Ліза сиділа на дивані у вітальні, тримаючи в руках кухоль із ромашковим чаєм. Її руде волосся було зібране в недбалий пучок, а зелені очі блищали цікавістю. — Я дві години тебе чекала! І не кажи, що знову гуляла в лісі. Там холодно, Анна!

Анна зітхнула, скидаючи плащ. Вона любила Лізу, але іноді її допитливість була нестерпною.

— Просто потрібен був свіжий вітер, — відповіла вона, уникаючи погляду подруги. — Не починай, гаразд?

Ліза примружилася, але не стала наполягати. Натомість вона похитала головою й потягнула Анну до дивана.

Анна різко відвернулася, торкаючись повік. Вона ненавиділа, коли її магія видавала її. Золоті спалахи в очах з’являлися, коли емоції були надто сильними, і зараз вона не могла їх приховати. Дан. Його голос. Його рука, що кликала її.

— Це нічого, — пробурмотіла вона. — Просто… бачила когось у лісі.

Ліза ледь не підстрибнула.

— Дан? Ти знаєш його ім’я? Ой, Анно, це звучить як початок романтичної історії! — Вона захихотіла, але раптом посерйознішала. — Тільки будь обережна. У місті кажуть, що він полює на таких, як… ну, ти знаєш.

Анна відчула, як у грудях стискається. "На таких, як я." Вона ніколи не розповідала Лізі про свою магію, але подруга завжди була надто спостережливою. Чи могла вона здогадатися?

— Я буду обережна, — відповіла Анна, підводячись. — Іди спати, Лізо. Мені треба відпочити.

Коли подруга нарешті пішла до гостьової кімнати, Анна залишилася сама. Вона підійшла до вікна й подивилася на ліс, що темнів за містом. Її долоні знову нагрілися, ніби магія відчувала його — Дана. Десь там, у сутінках, він ховав свої таємниці. І вона знала, що не зможе триматися від нього подалі.