Глава 1.

Ліс шепотів гудів, ніби живий. Світлячки гасали між гілками, їхнє мерехтіння малювало химерні візерунки на моху. Анна стояла на галявині, тримаючи долоні біля грудей, наче боялася, що її серце вирветься назовні. Вона відчувала, як магія пульсує в кінчиках пальців — тепла, некерована, ніби потік, який вона не могла стримати.

"Тільки не зараз," — подумала вона, глибоко вдихаючи прохолодне повітря. Її магія завжди прокидалася в моменти, коли вона нервувала. А цього вечора нерви були на межі. У місті шепотіли про чужинця, який з’явився кілька днів тому. Хтось казав, що він мисливець. Хтось — що він сам маг, але ховає це. Анна не знала, чому її це так хвилювало, але відчувала: щось змінилося.Вона ступила вперед, її чоботи тихо хрустіли на опалому листі. Ліс був її притулком, місцем, де вона могла бути собою. Тут ніхто не питав, чому її очі іноді спалахують золотом, коли вона торкається чиєїсь руки. Тут ніхто не знав, що вона може відчути чужий страх чи радість, варто лише доторкнутися.— Ти не повинна бути тут, — пролунав голос із темряви. Низький, з легкою хрипотою, він змусив її зупинитисяАнна різко обернулася. На краю галявини стояв він — високий, у темному плащі, що гойдався на вітрі. Його обличчя частково ховалося в тіні капюшона, але очі… Вони дивилися прямо на неї, темні, як ніч, і водночас живі, ніби приховували таємницю. Тіні навколо нього здавалося рухалися, хоча вітер був слабким.— А ти хто, щоб мені вказувати? — відповіла вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. Її магія рвонула вперед, ніби прагнула доторкнутися до нього. Анна стиснула кулаки, щоб стримати її.Він ступив ближче, і світлячки над галявиною затанцювали швидше, ніби відчуваючи напругу.— Мене звати Дан, — сказав він, зупиняючись за кілька кроків. — І я знаю, хто ти.Її серце пропустило удар. "Він знає?" — промайнуло в голові. Але як? Вона нікому не розповідала про свою магію, навіть найкращій подрузі Лізі. Анна відступила, відчуваючи, як тепло в її долонях стає нестерпним— Ти помиляєшся, — сказала вона, хоча її голос звучав непереконливо. — Я просто гуляю.Дан усміхнувся — ледь помітно, але ця посмішка змінила все. Вона була не глузлива, а… тепла, ніби він бачив її наскрізь і не засуджував.— Просто гуляєш? — перепитав він, підходячи ще ближче. — Тоді чому ліс співає, коли ти тут?Дан усміхнувся — ледь помітно, але ця посмішка змінила все. Вона була не глузлива, а… тепла, ніби він бачив її наскрізь і не засуджував.— Просто гуляєш? — перепитав він, підходячи ще ближче. — Тоді чому ліс співає, коли ти тут?— Просто гуляєш? — перепитав він, підходячи ще ближче. — Тоді чому ліс співає, коли ти тут?Анна застигла. Вона ніколи не думала, що хтось інший може почути музику лісу — ту мелодію, яка лунала в її голові щоразу, коли вона приходила сюди. Її магія вирвалася назовні, і вона відчула його — суміш цікавості, тривоги і… чогось глибшого, чого вона не могла назвати.— Хто ти? — прошепотіла вона, цього разу без виклику, лише з подивом.Дан не відповів. Натомість він простягнув руку, ніби запрошуючи її доторкнутися. Тіні навколо нього закружляли, а світлячки над галявиною спалахнули яскравіше.Дан не відповів. Натомість він простягнув руку, ніби запрошуючи її доторкнутися. Тіні навколо нього закружляли, а світлячки над галявиною спалахнули яскравіше.

затишний, стояв на краю вулиці, біля пекарні пана Гриня. Вона тихенько відчинила двері, сподіваючись, що Ліза, її подруга, яка іноді залишалася ночувати, уже спить. Але щойно Анна ступила в коридор, почула знайомий голос.— Ти де була? — Ліза сиділа на дивані у вітальні, тримаючи в руках кухоль із ромашковим чаєм. Її руде волосся було зібране в недбалий пучок, а зелені очі блищали цікавістю. — Я дві години тебе чекала! І не кажи, що знову гуляла в лісі. Там холодно, Анна!Анна зітхнула, скидаючи плащ. Вона любила Лізу, але іноді її допитливість була нестерпною.— Просто потрібен був свіжий вітер, — відповіла вона, уникаючи погляду подруги. — Не починай, гаразд?Ліза примружилася, але не стала наполягати. Натомість вона похитала головою й потягнула Анну до дивана.— Сідай і розказуй. Ти ж знаєш, що від мене не сховаєшся. Щось сталося, я бачу по твоїх очах. Вони… — Ліза нахилилася ближче. — Вони знову золоті.Анна різко відвернулася, торкаючись повік. Вона ненавиділа, коли її магія видавала її. Золоті спалахи в очах з’являлися, коли емоції були надто сильними, і зараз вона не могла їх приховати. Дан. Його голос. Його рука, що кликала її.— Це нічого, — пробурмотіла вона. — Просто… бачила когось у лісі.Ліза ледь не підстрибнула.— Когось? Кого? Того чужинця, про якого всі говорять? Кажуть, він ходить із ножем, на якому вирізьблені дивні символи! — Її голос перейшов на схвильований шепіт. — Анна, ти з ним говорила?Анна стиснула губи. Вона не хотіла розповідати про Дана, але Ліза мала талант витягувати правду.— Його звати Дан, — сказала вона нарешті. — І він… дивний. Але не думаю, що він небезпечний.Ліза округлила очі.— Дан? Ти знаєш його ім’я? Ой, Анно, це звучить як початок романтичної історії! — Вона захихотіла, але раптом посерйознішала. — Тільки будь обережна. У місті кажуть, що він полює на таких, як… ну, ти знаєш.Анна відчула, як у грудях стискається. "На таких, як я." Вона ніколи не розповідала Лізі про свою магію, але подруга завжди була надто спостережливою. Чи могла вона здогадатися?— Я буду обережна, — відповіла Анна, підводячись. — Іди спати, Лізо. Мені треба відпочити.Коли подруга нарешті пішла до гостьової кімнати, Анна залишилася сама. Вона підійшла до вікна й подивилася на ліс, що темнів за містом. Її долоні знову нагрілися, ніби магія відчувала його — Дана. Десь там, у сутінках, він ховав свої таємниці. І вона знала, що не зможе триматися від нього подалі.