Романтична історія

Світло в сусідньому вікні вона помічала роками.
Не тому, що чекала — просто воно завжди було. Як орієнтир. Як знак, що у цьому будинку хтось ще не спить, хтось живе паралельним життям.
Щовечора — тепле, жовтувате.
Ні яскраве, ні тьмяне.
Наче не для когось, а для себе.
Вона ніколи не бачила, хто там. Лише силуети інколи — рух штори, тінь руки, що тягнеться до підвіконня. І цього було достатньо, щоб уявляти історії. Сотні історій. Про нього. Чи про неї. Чи про когось, хто теж дивиться у вікна навпроти й думає, що не самотній.
А 14 лютого…
Щороку, без винятку, там з’являлася гірлянда.
Невелика. Тепла. Без надміру сердець і пафосу.
Просто світло. Світло, яке чомусь боліло.
Вона ніколи не святкувала цей день.
Але завжди знала — сьогодні вона знову її побачить.
Сьогодні теж.
Вона стояла біля вікна з чашкою давно холодного чаю, коли помітила: гірлянда не блимає.
Світло не горить.
Вперше за всі ці роки.
Ні тіні. Ні руху.
Порожнеча там, де завжди було життя.
Серце стиснулося дивно й безглуздо — ніби вона втратила когось, кого ніколи не знала.
І саме в цю мить
у тиші квартири
пролунав дзвінок у двері.
Різкий. Несподіваний.
Наче хтось вирвав її з думок.
Вона здригнулася.
Подивилася на годинник. Пізно.
Другий дзвінок. Довший.
Вона повільно підійшла до дверей, не знаючи чому раптом стало страшно. Не від людини за ними — від того, що щось зараз зміниться. Назавжди.
Рука лягла на ручку.
І перш ніж відчинити, вона ще раз подумала про темне вікно навпроти.

Він вимкнув світло не одразу.
Довго сидів у темряві, спершись чолом об холодне скло. Місто за вікном жило своїм життям, а він ловив себе на тому, що дивиться не вниз, не на вулицю — навпроти.
На її вікно.
Він знав його так само добре, як власне відображення.
Знав, у який час там з’являється тепле світло.
Знав, що іноді воно горить до пізньої ночі, а іноді гасне різко — ніби хтось не витримав думок.
Він ніколи не бачив її чітко.
Лише силует. Контури. Тінь волосся, що падає на плечі. Але цього було достатньо, щоб роками вигадувати її голос, її звички, її самотність.
Він почав вішати гірлянду не одразу.
Перший раз — випадково.
Другий — уже свідомо.
А згодом це стало ритуалом. Єдиним способом сказати я тут людині, якій він ніколи не наважувався подзвонити у двері.
14 лютого.
День, коли самотність звучить гучніше за любов.
Цього року він дивився на гірлянду в руках і розумів — сьогодні вона буде востаннє.
Не тому, що він більше не хоче.
А тому, що більше не може ховатися за світлом.
Він повільно зняв її з вікна.
Світло погасло.
І на мить йому здалося, що у її вікні навпроти щось здригнулося. Ніби вона теж це помітила. Ніби між ними пролягла невидима нитка, що напружилась до болю.
Він видихнув.
Куртка. Ключі. Двері.
Кожен крок сходами відлунював у грудях, як зворотний відлік. Він не знав, що скаже. Знав лише одне — якщо не піде зараз, то ще один рік дивитиметься на її вікно, так і не дізнавшись, хто вона насправді.
Він зупинився перед дверима з номером, який знав напам’ять, хоча ніколи не торкався їх раніше.
Підняв руку.
Подзвонив.
І коли почув кроки по той бік,
його погляд уперше за роки перестав шукати її у вікні.
Тепер — у дверях.

Двері відчинилися не одразу.
Вона спершу глянула у вічко — темний силует, трохи нижче її погляду, ніби людина навмисне не піднімала голову. Незнайомий. І водночас… дивно знайомий.
Вона відчинила.
Повільно. Обережно.
Рівно настільки, щоб побачити його.
Їхні погляди зустрілися.
І в ту ж мить щось у ній зсунулося, ніби світ, до цього складений із паралельних ліній, раптом дозволив собі перетнутися.
— Вибач… — сказав він тихо. Голос був не гучний, але впевнений. — Я… здається, живу навпроти.
Вона кивнула, не довіряючи власному голосу.
Він виглядав саме так, як виглядають люди, яких бачиш уперше — і впізнаєш одразу.
— Світло… — вона сама не знала, чому сказала це. — Сьогодні не було світла.
Він усміхнувся ледь помітно. Сумно. Наче боявся злякати цей момент.
— Я знаю. Тому я тут.
Тиша між ними не була порожньою. Вона була наповнена роками поглядів крізь скло, гірляндами без адресата, вечорами, коли кожен думав, що самотній.
Він опустив очі, а тоді простягнув руку. Не торкаючись — просто показав.
На долоні лежала маленька гірлянда. Та сама.
Тепле світло спалахнуло між ними.
— Я вішав її не для свята, — сказав він. — А для тебе. Хоч ти й не знала.
Вона ковтнула повітря, як перед сльозами.
— А я… — голос здригнувся. — Я дивилась. Щороку.
Він підняв погляд. Уперше — прямо. Без вікон. Без відстані.
— Тоді, — тихо мовив він, — можна я більше не світитиму з-за скла?
Вона відчинила двері ширше.
І цього разу світло було не в сусідньому вікні.
Воно стояло просто на порозі.

Вона відступила на крок, впускаючи його до квартири.
Двері за його спиною зачинилися тихо, майже нечутно — ніби не хотіли злякати те, що тільки-но народжувалось.
Він стояв трохи незграбно, не знаючи, куди подіти руки. Квартира була теплою, з запахом чаю й чогось домашнього, такого, що одразу робить людину менш чужою.
Вона пройшла повз нього — і в цю мить їхні пальці випадково торкнулися.
Лише на секунду.
Але цього вистачило, щоб у повітрі щось клацнуло, ніби світ визнав: так, це важливо.
Він не відсмикнув руку.
Вона теж.
Її пальці були теплі.
Його — трохи холодні з вулиці.
— Чай? — спитала вона тихо, не обертаючись.
— Будь ласка, — відповів він так само тихо, наче боявся порушити рівновагу.
На кухні світло було м’яким. Жовтим. Таким самим, як у вікні навпроти — тільки тепер без скла між ними.
Вона поставила чайник. Він сів за стіл, склавши руки, спостерігаючи за її рухами. За тим, як вона дістає чашки. За тим, як поправляє пасмо волосся, навіть не помічаючи цього.
Вони мовчали.
І це мовчання було не ніяковим — воно було знайомим.
Ніби вони вже не раз сиділи так разом, просто в різних квартирах.
Коли вона подала йому чашку, їхні руки знову зустрілися. Цього разу він наважився.
Ледь-ледь стиснув її пальці.
Питально. Обережно.
Вона не забрала руку.
Чай парував між ними, а разом із ним підіймалося щось значно тепліше — усвідомлення, що всі ті роки вони дивилися не у вікна, а один в одного, просто не знали цього.
— Я боявся, — сказав він нарешті. — Що зіпсую картинку. Що реальність буде гіршою за уяву.
Вона усміхнулась. Тихо. Щиро.
— А я боялася, — відповіла, — що світло колись згасне назавжди.
Він подивився на неї — і вперше за довгий час зрозумів:
світло нікуди не зникло.
Воно просто змінило кімнату.