ПАЛЬМА (Оповідання)

ПАЛЬМА 
(Оповідання) 
Легкий вітерець крутив опалим листям,  
немов за спіраллю. Багряні та жовтогарячі листки 
перетворили кленову алею на поверхню мольберта 
відомого художника, ім’я якого – Природа.  
Ранок останнього дня жовтня видався ясним, але 
прохолодним. Яскраве сонце даремно намагалося 
прогріти ошпарене заморозками повітря. Поодинокі 
перехожі наїжилися від холоду і куталися в теплі 
пальта та куртки, намагаючись загрітись під ними. 
Максим Захарович повільно проходжувався 
парком, ліниво копаючи маленькі кучугури опалого 
листя. Настрій був прикепський. Хотілося якомога 
довше поніжити старечі кістки під ковдрою,  
зануритись у ранковий серпанок мрій та спогадів 
далекої молодості й спокійно собі поснідати,  
попиваючи запашну каву та переглядаючи ранкове 
телебачення. Але така розкіш для пенсіонера 
Максима Захаровича була недосяжною. Він був 
змушений щоранку вигулювати собаку… 
– Пальмо! Тримайся поруч! – наказав господар 
собаці хрипуватим голосом. 
Маленька собачка, суміш карликового пінчера 
та мішанця, весело мотнула чорнявою головою 
і хвостом і, звівши помаранчеві брови, жваво 
завиляла хвостом. Їй ще не було і трьох років, вона 
прагнула ігор та руху, і норов господаря був їй зовсім 
незрозумілий.  
Пенсіонер, важко зітхаючи, присів на лавку в 
парку і опустив стомлену спину на підпори. Довгі 
ноги випростались, шарудячи листям, а з покритого зморшками обличчя поступово зійшла напруга, і 
воно ніжилось під теплими сонячними променями. 
Він своєї собаки не любив, йому до серця більше 
припадали коти, як і покійній дружині Вірі. Але 
півтора року тому, помираючи від раку, найкращий 
товариш Микола, науковець та письменник, з яким 
більше частину життя пропрацювали в одному 
інституті, слізно благав:  
– Забери мою Пальмочку до себе. У мене нема 
більше на кого її залишити. І обіцяй дбати за неї,  
немов за рідну дитину. 
– Обіцяю, друже, не хвилюйся, – від щирого 
серця заприсягнувся Максим. 
Через тиждень товариш відійшов у Вічність,  
а молода собачка Пальма переселилася до нового 
господаря. 
Максима Захаровича дратувала гамірлива 
співмешканка, її переливчастий та веселий гавкіт,  
а також – кілька пар погризених шкіряних мештів.  
Крім того, злиденної пенсії ледве вистачало, щоб 
прогодуватися самому, а тут – ще один рот, який 
вимагає вартісного корму і навіть інколи свіжогом’яса. 
Але клятва, дана найкращому другові, спонукала 
його, стиснувши зуби, терпіти і викроювати 
дорогоцінні кошти з дірявого бюджету. Вже дев’ять 
місяців країна жила в стані важкої, кровопролитної 
війни, тому то ціни на все зросли вдвічі, а тут ще й 
собаку треба годувати… 
Пенсіонер підвівся з лавки і, неголосно 
свиснувши, побрів до невеликої кав’ярні,  
розташованої поруч, у парковій зоні. Попри те, що 
останнім часом все частіше дошкуляв біль у серці,  
він аж ніяк не міг собі відмовити в філіжаночці  ароматної кави по-віденськи. Ще однією причиною 
бувати в цьому закладі було те, що туди йому 
дозволяли заходити з собакою. 
Великий мурований павільйон добре зберігав 
тепло й ідеально підходив для осінніх та навіть 
зимових посиденьок. У світлій залі більшість 
столиків було вільних, лише молоде подружжя з 
маленькою дитиною, досить крикливою, вмовляло 
своє чадо з’їсти ще хоч ложку вівсянки з фруктами.  
На іншому боці якась поважна пані у масивних 
рогових окулярах їла струдель і одночасно читала 
якийсь мелодраматичний роман. 
– Вам, як завжди, кава і шоколадний сирник?  
– запитала миловидна дівчина-офіціантка,  
всміхаючись приємною білозубою усмішкою.  
– Так, звичайно, – ствердно кивнув пенсіонер,  
– і не забудьте, будь ласка, покласти трішки кориці. 
– Добре, все зробимо. А для вашої чотирилапої 
подружки, можливо, щось? 
Максим Захарович зміряв офіціантку 
недоброзичливим поглядом і буркнув: 
– Вона не голодна. 
Собачка сиділа під столом і, позираючи на 
господаря, тільки облизувалась. Ледь образливе 
скавуління засвідчило, щовона такибне відмовилась 
від шматка булки або печива. 
Сигнал повітряної тривоги припав на той 
час, коли офіціантка принесла замовлення. Під 
завивання далекої сирени, вона виставила кавник і 
блюдце з випічкою і, між іншим, поінформувала: 
– Якщо бажаєте, то можете спуститись до 
підвалу, де він у нас обладнаний під невелике 
бомбосховище.

– Дякую, алеязалишусятут, – рішучевідмовився 
відвідувач. – Очевидно, що Генеральний штаб 
військ Російської Федерації не визначив вашу 
кав’ярню як ціль номер один на сьогодні. 
– Сподіваємось на те, – усміхнулася дівчина,  
зрозумівши легку іронію старшого чоловіка. 
Максим Захарович озирнувся. Молода сім’я з 
дитиною, як і одинока пані з книгою, незворушно 
залишились на своїх місцях. Натомість знадвору 
розчахнулися навстіж двері, і до зали увірвалися 
дві добродійки дуже поважних літ, замотані в теплі 
шарфики та в’язані берети. 
– Проведітьнасдосховища! – Замістьпривітання 
вигукнула перша. 
– Нема часу на зволікання! – додала її подруга 
стурбовано. 
– Так, прошу пані. Ходімо зі мною. 
Ввічливиймолодийбармен, якийсвоїмзовнішнім 
виглядом нагадував біблійного проповідника, ґречно 
запросив жінок спуститися до підвалу. 
«Хто б міг подумати, – помислив Максим 
Захарович, провівши поглядом сполоханих бабусь,  
– уже однією ногою в могилі, а ще так чіпляються 
за життя. Однаково цей останній день прийде, і ніяк 
його не уникнути!» 
Есхатологічні роздуми пенсіонера урвалися,  
коли він побачив вельми дратівливу сцену. Його 
чорношерста собачка, звівшись на задні лапки 
перед молодою жінкою, поглинала з її елегантних 
пальців кусочки печива. При цьому радісно на всі 
боки махала хвостом. Дитина, що сиділа в батька на 
колінах, світилася вся від щастя і весело плескала в 
пухкі долоньки.