Медовий Дон Жуан (Оповідання)

Медовий Дон Жуан 
(Оповідання) 
Як Микола Кирилович не намагався, як вже не 
пильнував, але цариця з’явилася без його відома.  
І одразу почала формувати навколо себе нову 
монаршу дійсність: закипіла робота, закружляли в 
покірних танках вельможі, слуги, досвідчені воїни…  
Він і оком не кліпнув, як увесь цей королівський 
двір покинув стіни рідного палацу і подався у 
пошуках кращої долі. Микола Кирилович Лантух 
був пасічником у четвертому поколінні, а царицею 
називав бджолину матку, яка згуртувала навколо 
себе молодий рій невтомних медоносів. 
Про те, що рій втік, бджоляр, що недавно 
відзначив своє п’ятдесятип’ятиліття, дізнався від 
пронизливого та відчайдушного вереску сусідки,  
Галини Митрофанівни, колишньої вчительки 
математики місцевої сільської школи, а тепер 
новоспеченої пенсіонерки. 
– О, моє лице! Рятуйте, хто може! Кляті бджоли 
вжерли мене в обличчя! 
Микола, що саме старанно зголював триденну 
щетину перед дзеркалом і, намилений пінкою, мав 
вигляд якогось казкового новорічного персонажу,  
підскочив так, наче вжалили саме його. По-перше,  
його найдорожчих комашок обізвали клятими, а подруге, те, чого боявся і намагався всіляко уникнути,  
сталося. Рій втік!  
З піною на недоголеному обличчі, в одних 
споднях та білій майці, він вихором вибіг на подвір’я 
і знесилено опустився на високий дерев’яний поріг. 
За сусідським парканом, на високій черешні,  
що вже давно відцвіла, розмістився злощасний рій-втікач, обліпивши повзучою масою товсте гілля й 
видаючи низьке характерне гудіння. 
Ближче до будинку сусідки вигулькнула біла 
хустка Галини Митрофанівни, що бігла й високо 
розмахувала руками. 
– Ой лишечко! Я вся покусана! Рятуйте! 
Бувалий пасічник на мить здивувався, що його 
бджоли зважилися на таку агресію, якої зазвичай 
не чинять. Проте зволікати не став і, підбігши до 
вмивальника, різко витер рушником лице іздмухнув 
з-під носа залишки піни з пишних посріблених 
вусів. Потім рвучко відчинив морозильну камеру, з 
якої вийняв коробку харчового льоду. 
«Це те, що треба», – промайнуло в голові 
бджоляра. Ноги самі понесли до сусідського 
подвір’я. Про відсутність штанів він навіть не 
подумав. 
*** 
Життя в Миколи Кириловича завжди було 
пов’язане з землею. Таку долю йому визначив 
покійний батько, що спровадив хлопця до аграрного 
технікуму.  
Молодий агроном-садівник повернувся до 
рідного села й розпочав свою багаторічну трудову 
кар’єру на садових угіддях місцевого господарства.  
Коли молода дружина покинула цей світ через важку 
хворобу і залишила вдівця бездітним та самотнім,  
ідея відродити ремесло батька та діда з’явилася сама 
по собі. Вулики з бджолиними сім’ями в фруктовому 
саду навколо Лантухової хати з’явилися, ніби гриби 
після дощу Через два роки після початку промислу їх 
налічувалось більше п’яти десятків, і працьовитий 
пасічник не мав наміру зупиняти цей процес.  
Бурштиновим скарбам із бджолиних сотів раділи 
односельці, друзі, їх охоче купували жителі 
навколишніх сіл та містечок. Навіть приїздили 
кореспонденти столичного популярного журналу 
для пасічників, щоб написати про відомого 
бджоляра репортаж, який разом із красивими 
кольоровими фотографіями згодом продавали в усій 
країні. Журналісти ще довго з вдячністю згадували 
гостинного Миколу Кириловича та його медові 
наливки… 
Спокійне життя пасічника закінчилося, коли 
торік по сусідству поселилася колишня вчителька 
математики, пенсіонерка Галина Митрофанівна 
Чубата, яка після розлучення з чоловіком вирішила 
змінити місце проживання. У едемський сад квітів 
та бджіл занадилась Єва, і характер її був далеким 
від ангельського. 
– Чому ваші кури перелітають через паркан і 
порпаються на моєму подвір’ї? – суворо запитала 
колишня вчителька нового сусіда під час першої 
їхньої зустрічі. 
Худорлява, невисока, з делікатним і 
шляхетним обличчям, акуратно викладеним 
волоссям, пофарбованим у каштановий колір,  
Галина Митрофанівна дивилася на кремезного та 
животатого сусіда, немов на школяра-двієчника, що 
вкотре не зробив домашнє завдання. 
– Так вони теє… як його? – почав затинатися 
Лантух, соромливо кліпаючи очима. – Вони мають 
крила, птахи свободолюбові, перелітають через паркан від цікавості. А попередні хазяї, між іншим,  
не були проти! 
– Так от, затямте собі старанно, – математичка 
пригрозила кістлявим вказівним пальцем, – на 
моєму ідеальному газоні нема місця для курячого 
посліду. Ваші обмежені мізки здатні засвоїти таку 
інформацію? 
Микола Кирилович розхвилювався і внутрішньо 
увесь стиснувся, наче пружина. Він був чоловіком 
мирної вдачі і не знав, як йому повестися в такій 
ситуації? 
– Так би й просто сказали: «Не пускай курей», а 
то про якісь мізки розповідаєте. Більше мої рябі вас 
не потурбують. 
Суха й холодна жінка промовчала на репліку 
сусіда, тільки розвернулася і зникла за дверми свого 
будинку. Бджоляр від здивування високо підняв 
русяві брови й похитав головою. 
Микола Кирилович вирішив першим розтопити лід відчуження з Галиною Митрофанівною,  
щоб позбутися неприємного душевного осаду і 
примиритися з доволі примхливою, на його погляд,  
сусідкою. Одного серпневого ранку він вдосвіта 
спустив із прив’язі пса Мухтара і, взявши його 
з собою, пішов у луки по сюрприз для суворої 
сусідки. І вже через півтори години повертався 
неквапним кроком, тримаючи в руках величезний 
букет польових квітів.  
Чоловік романтично вдихав запашний аромат 
і по-доброму заздрив своїм підопічним бджолам,  
які насолоджуються такими запахами щодня. Букет 
дійсно був гідним пензля художника. В ньому 
поєдналися яскраві барви темно-синіх волошок та фіолетових дзвоників із білими ромашками та 
жовтогарячими нагідками. Тримаючи поперед 
себе доволі великий оберемок вияву дружби та 
приязні, Микола Кирилович із піднесеним настроєм 
переступив поріг сусідки Галини. 
– Здрастуйте у вашій хаті, дорога господине! –  
видихнув схвильований романтик. – Дозвольте вам 
від щирого серця подарувати ці квіти і побажати,  
щоб ваше життя було, як квітучий сад, сповнене 
світла та добра! 
Вчителька, що саме поралась біля плити 
й готувала бутлі для консервації, здивовано 
витріщилась і навіть розкрила тонкі уста. Проте 
відповісти нічого гостеві не встигла, бо раптом 
сталася халепа.  
Микола Кирилович, розглядаючи крізь квіти 
вчительку Галину, рушив до неї, немов атомний 
криголам. Прагнучи по-лицарськи вручити їй квіти 
й галантно поклонитись, пасічник не зауважив 
у себе під ногами відер зі стиглою добірною 
малиною. Товсті ноги наштовхнулися на відро, і 
горе-залицяльник упав носом до підлоги, при цьому 
перевернувшище й інші відра з соковитими ягодами.  
Долаючи сум’яття, бідолаха побачив, що він лежить 
у малиновій масі, і його круглий живіт, обличчя,  
руки й ноги набули криваво-червоного кольору.  
Втіхою не став навіть солодкавий, приємний 
присмак на устах, який любив ще з дитинства. Це 
був суцільний крах! 
Тремтячі руки Галини Митрофанівни випустили 
дволітровий слоїк, і він із приреченим дзенькотом 
розбився об підлогу на десятки осколків. Її суворі 
очі спочатку вельми розширились, переживаючи скороминучий жах, а потім – звузились, як у Горгони 
Медузи на полотні ренесансного автора. 
– А бодай би тобі добре було! Я два дні цю 
малину обривала, ось цими покрученими пальцями! 
Вона виставила вперед руки, помітно уражені 
ревматоїдним артритом. Особливо вирізнялось 
кілька пальців із деформованими суглобами. 
Крізь пелену від рідкої малини Микола розгледів 
покручені пальці вчительки й зробив співчутливу 
міну. 
– Вибачте, будь ласка! Я не знав, я не хотів…  
Але розлючена жінка його вже не слухала. Вона 
схопила товстий оберемок квітів, що призначався 
їй у подарунок, і сміливо настромила його сусідові 
на голову. До липкого від соку малини обличчя 
прилипли пелюстки волошок та нагідок, а квіти 
ромашки стирчали на всі боки, немов вусики якоїсь 
гігантської комахи. 
– Геть звідси! – вигукнула грізно колишня 
вчителька. – І щоб духу твого не було на моєму 
подвір’ї.  
Микола Кирилович, випханий в плечі, перелетів 
через поріг і ледь вдруге не запоров носомоб зелений 
газон. Ображено шморгнувши, він важко зітхнув, а 
потім зняв імпровізовану стріху, що чудернацько 
стирчала над головою. Треба було йти змивати з 
себе ганьбу в вигляді роздушених ягід. Глибше 
знайомство, а тим паче примирення, не вдалося. 
Після цього випадку сусід часто й підкреслено 
на весь голос вітався з Галиною Митрофанівною,  
намагався попросити в неї пробачення і навіть 
приніс їй трилітровий бутель меду. Проте жінка 
була крижаною, наче арктичний айсберг. Мовчки відверталася й злісно поблискувала карими очима.  
І тепер оцей останній інцидент із бджолами не 
віщував нічого хорошого у натягнутих взаєминах 
сусідів, точніше в їхній відсутності. 
*** 
У лікарняній палаті було чисто й затишно,  
проте неприємний запах хлорованого вапна, яким 
санітари миють підлогу, не дозволяв забувати про 
сумну дійсність: лікарняне ліжко – це не домашня 
канапа. 
Галина Мирофанівна напівлежала на великому 
підвищенні й уважно розглядувала своє обличчя в 
ручне люстерко. Набряк від укусів майже зійшов,  
як і алергічне почервоніння очей. Їй здалося, що 
на чолі позникали навіть деякі зморшки, що в 
останні роки ставали все більш помітними. Жінка 
відклала дзеркало й замислено поглянула на палату.  
Єдина співмешканка – старенька й кругленька 
бабуся, що лежала навпроти, не звертаючи на 
Галину Митрофанівну уваги, з апетитом наминала 
червоний борщ із полив’яного банячка. Вчителька 
перевела погляд за вікно, де свіжий вітер зворохобив смарагдові крони статечних каштанів. Згадалися 
останні хвилини на рідному подвір’ї. Вона бреде,  
немов у дикому сп’янінні, до дверей будинку. Ноги 
стають, наче ватяні, і зрадливо підкошуються.  
Вона падає всім тілом на м’яку травичку, а над 
нею схиляється дурнувата пика сусіда Лантуха,  
який відчайдушно намагається привести її до тями.  
Потім – тільки суцільна темрява…