3.

Рибна юшка на борту сейнера «Русалка» дійсно 
була найсмачнішою у світі! Кухар-ірландець Патрік,  
хоч і служив на канадському риболовному судні,  
готував її за старовинним батьківським рецептом:  
крім морської тріски, овочів та зелені додавав ще 
підсмажене свиняче сало. Від цього юшка ставала 
наваристою й масною, швидко відновлювала сили у 
рибалок після виснажливої роботи. 
Гаррі вихлептав до дна з двох глибоких 
металевих тарілок й у блаженстві обперся на стінку 
жорсткої канапи. Місця у кают-компанії цього 
кораблика було вкрай мало. Капітан «Русалки»,  
сорокап’ятирічний канадець Нік Броуді, перехилив 
кухоль із залишками пива і погладив товстими 
пальцями посивілу бороду.

– Твоя історія вельми дивна, Гаррі Вільсоне.  
Якби ми самі не бачили кита, що плавав навколо 
тебе, то, мабуть, не повірили б! 
Капітан відкоркував нову пляшку пива й налив 
у кухлі собі та врятованому морякові. 
– Та я й сам би підняв на кпини за такі слова.  
Якісь казки для дітей. Мені й зараз видається все 
це сном. Але відчуття дотику до китової спини не 
залишає мене і запевняє, що всі події минулої ночі 
– чиста правда! 
– Ну, що ж, – задумано промовив капітан 
Броуді, попиваючи пиво, – я завжди вважав китів 
особливими тваринами. Розумні, живуть тривале 
життя в парі, немов люди. А після твоєї розповіді 
й того, що сам бачив, то вже й не знаю, чи варто їх 
вважати тваринами… 
– Знали б ви, скільки я їх у своєму житті перебив 
гарпунною гарматою! – емоційно вигукнув Вільсон 
і закрив обличчя долонями. 
Капітан підвівся й легенько поплескав ірландця 
по плечах: 
– Не переймайся. Не ти перший, не ти й останній.  
Цежпросто твоє ремесло. Вільсон нічого не відповів 
капітанові, але у цей момент твердо вирішив, що 
ніколи більше не візьме до рук китобійного гарпуна.  
Виходячи з кают-компанії, капітан ще раз глянув на 
врятованого, а тоді сказав: 
– Через два дні ми зайдемо у порт Сент-Джона3 
,  
там ти зможеш зійти на берег. А допоки відпочивай,  
їж, спи, відігрівайся. У тебе попереду довге та 
щасливе життя! Ех, де мої двадцять п’ять?! 
3 Сент-Джон – столиця провінції Ньюфаундленду, Канада.

Залишившись на самоті, Гаррі підійшов до 
малого округлого ілюмінатора й довго вдивлявся у 
морську далечінь. Погода змінювалася. Іззаходу дув 
холодний арктичний вітер, здіймаючи кількаметрові 
хвилі, що утворювали білу піну, розбиваючись об 
риболовецьке судно. «Таку бурю я би не пережив,  
навіть на спині кита», – подумав Вільсон і втомлено 
заплющив очі. Небо над Сент-Джоном затягнулося 
низькими свинцевими хмарами. Хоча вітер поволі 
стихав й корабельна бовтанка зменшилась, проте 
надійшов густий дощ. Члени команди сейнера 
закуталися у жовті непромокальні дощовики. 
«Русалка» входила у широку гавань канадського 
портового міста. Більше півсотні рибальських 
тральщиків та сейнерів зупинились тут, на якірній 
стоянці, перечікуючи морську негоду. Яким було 
здивування Вільсона, коли він побачив біля одного з 
пірсів рідного й омріяного «Гермеса»! Але ейфорія 
дуже швидко проминула, а від згадки про зустріч розвівав біляве волосся, загартовуючи майбутнього 
морського вовка. 
– Гаррі? – юнак зблід та виструнчився. – Це ти?  
Чи у мене якесь видіння? 
– Я, Хюго, – Вільсон підійшов й обійняв юнгу,  
до якого завжди був особливо прив’язаний. – Як 
бачиш, живий та здоровий! 
– Мамо рідна! – Заверещав високим голосом 
Норіс, збігаючи трапом на палубу. – Гаррі Вільсон 
воскрес! 
З криками «Гаррі воскрес!» юнга біг палубою і 
відчиняв двері до рубки, трюму та пасажирського 
відсіку. З відчинених дверей визирали члени 
екіпажу. 
Коли капітан Остін невдоволено вийшов із 
командноїрубкийхотівуженагриматинанедолугого 
жартівника, то сам став, мов скам’янілий. Перед 
ним стояв його старший гарпунер – живий, із плоті 
й крові. 
– Сили небесні! – вирвалося з грудей капітана. –  
Синку, це ти? Чи привид? 
– Я, пане, власною персоною. 
– Господи святий! – вигукнув ошелешений 
капітан. – А ми вже за тебе панахиду відспівали.  
Добре, що хоч похоронку ще не відіслали на 
телеграф. Але як це? Ти ж наче звалився зі сліпу 
в океан, а Оруел стверджує, що намагався тебе 
витягти, але ти не виплив на поверхню! 
– Оруел! – процідив крізь зуби Вільсон. – Де він? 
Натовп моряків розступився і помітною стала 
самотня фігура Джима Оруела. 
– Я намагався!.. Рятівне коло застрягло на 
стінці і я не зразу зміг його здійняти! – затараторив
із підлим Джимом Оруелом, Гаррі міцно стиснув 
кулаки. Крім того, ще деякі думки бентежили 
молоде й запальне серце моряка, примушували його 
стукотіти частіше… 
Обійнявшись та попрощавшись з рибалками,  
які його врятували, Вільсон рішуче попрямував 
у південну частину порту, де пришвартувалося 
ірландське китобійне судно. Крізь густі хмари 
пробивався скупий сніп сонячного проміння,  
долаючи похмуру сірість цього непривітного 
регіону. Першим гарпунера побачив юнга. Він саме 
перевіряв причальні канати, якими судно трималося 
відведеного йому місця на пірсі. Вітер хаотично розвівав біляве волосся, загартовуючи майбутнього 
морського вовка. 
– Гаррі? – юнак зблід та виструнчився. – Це ти?  
Чи у мене якесь видіння? 
– Я, Хюго, – Вільсон підійшов й обійняв юнгу,  
до якого завжди був особливо прив’язаний. – Як 
бачиш, живий та здоровий! 
– Мамо рідна! – Заверещав високим голосом 
Норіс, збігаючи трапом на палубу. – Гаррі Вільсон 
воскрес! 
З криками «Гаррі воскрес!» юнга біг палубою і 
відчиняв двері до рубки, трюму та пасажирського 
відсіку. З відчинених дверей визирали члени 
екіпажу. 
Коли капітан Остін невдоволено вийшов із 
командноїрубкийхотівуженагриматинанедолугого 
жартівника, то сам став, мов скам’янілий. Перед 
ним стояв його старший гарпунер – живий, із плоті 
й крові. 
– Сили небесні! – вирвалося з грудей капітана. –  
Синку, це ти? Чи привид? 
– Я, пане, власною персоною. 
– Господи святий! – вигукнув ошелешений 
капітан. – А ми вже за тебе панахиду відспівали.  
Добре, що хоч похоронку ще не відіслали на 
телеграф. Але як це? Ти ж наче звалився зі сліпу 
в океан, а Оруел стверджує, що намагався тебе 
витягти, але ти не виплив на поверхню! 
– Оруел! – процідив крізь зуби Вільсон. – Де він? 
Натовп моряків розступився і помітною стала 
самотня фігура Джима Оруела. 
– Я намагався!.. Рятівне коло застрягло на 
стінці і я не зразу зміг його здійняти! – затараторив довгов’язий ірландець. При цьому його припухлі 
оченята часто кліпали, а голова хаотично крутилася 
на всі боки. 
Вільсон мовчки підійшов до земляка і,  
блискавично замахнувшись, зацідив щосили 
кулаком в пику. Від потужного удару Оруел впав.  
Не намагаючись підвестися, він жалюгідно повз 
до дверей і розтирав забиту щелепу. До Вільсона 
підійшов Нік О’Ніл і щиро обійняв, а за ним – інші 
члени команди. 
– Я завжди знав, що Оруел негідник, – боцман 
заглянув Вільсону в очі. – Гадаю, що це його 
останній рейс. 
– Розберемося з ним, – капітан Остін провів 
Оруела глибоким поглядом, – таким не місце на 
нашому судні! 
– Це також і мій останній рейс! – Гаррі 
вивільнився з обіймів боцмана. – З мене годі такого 
життя! 
– Що ти таке верзеш!? – від подиву капітан аж 
роззявив рота. – Чи ти з глузду з’їхав за ту ніч у 
морі?! 
– Гаррі, друже, ми вигідно продали сьогодні в 
порту китовий жир та м’ясо. – 
Боцман О’Ніл приязно поплескав Вільсона 
по плечах. – Повернемося додому зі солідним 
заробітком. 
– Не потрібні мені ваші гроші! – буркнув 
Вільсон, прямуючи до трюму. – Навіть не смійте 
мені більше згадувати про них! 
З цими словами він гучно гримнув за собою 
металевими дверима. 
– Що з ним? – здивовано озирався капітан.