2.

2. 
Вільсон визирнув з води й зайшовся надривним 
кашлем: від несподіванки він наковтався морської 
води, що потрапила йому в дихальні шляхи. Перша 
думка, що промайнула у голові була такою: «Оруел 
зараз кине рятівне коло і спустить човна на воду.  
Треба плисти за «Гермесом». 
Молодий ірландець відчайдушно запрацював 
руками й закричав на усе горло:

«Джиме! Допоможи, витягни мене на борт!».  
Найбільшим здивуванням було те, що Оруел не 
зрушив з місця і стояв на кормі, мов кам’яна статуя,  
ніжачись у теплих променях західного сонця. 
Вільсон проплив десяток метрів слідом за 
кораблем і знову закричав про допомогу: 
«Рятуйте!!! Зупиніть судно!». Все марно. Ніхто 
його не чув, а Оруел (Гаррі міг заприсягтися, що 
бачив це) посміхнувся й повільно, не кваплячись,  
пішов собі далі. 
– Клятий виродку! – в розпачі плакав Вільсон,  
дивлячись вслід довгов’язій постаті моряка. – Ми з 
тобою росли разом! В одну школу ходили! 
Глибоко вдихнувши, чоловік взявся пливти 
кролем, широко змахуючи руками над водою,  
намагаючись наздогнати судно. Та де там! У 
кращому випадку якийсь час він наче й доганяв, а 
коли втомився, почав помітно відставати. Нарешті,  
втрачаючи останні сили, Гаррі спинився, ліг на воду 
і, дрейфуючи, заплющив очі. «Господи! Що буде зі 
мною? 
Скільки я протримаюсь: годину чи дві? До 
найближчої землі не менше п’ятсот миль. Як мені 
бути, Господи? Свята Діво Маріє і Ти, Святий 
Патрику, допоможіть, благаю! Не дайте згинути тут 
на самоті!». 
Отак, молячись до святих й одночасно 
проклинаючи негідника Оруела та свою підступну 
долю, Гаррі Вільсон протримався на воді ще близько 
години. Він відзначив, що вода, на щастя, була 
досить теплою, за відчуттями – не менше двадцяти 
градусів. «Нічого дивного, – відповідав сам собі 
моряк, – це ж Гольфстрім, – тепла течія, що несе свої води з льодовитого океану на південь. Це ще 
мені поталанило, бо десь в іншому місці я вже би 
замерз і пішов на дно»… 
«Гермес» повністю зник за обрієм. Сонце 
зайшло, а на темно-синьому небосхилі з’явилася 
перша зірка. Раптом за спиною почувся шумний 
сплеск води. Вільсон обернувся і мало не скам’янів 
від жаху – на відстані п’яти метрів водну гладь 
розсікав великий темний акулячий плавник! «Сили 
небесні! Цежакула! Ймовірно, саме та, що кружляла 
біля вбитого кита», – страшна здогадка стиснула 
єство й огорнула холодною безвихіддю. 
Ірландець почав повільно відпливати вбік,  
намагаючись не надто інтенсивно розмахувати 
кінцівками. Дуже швидко, під впливом страху, тіло 
почало мерзнути й вкрилося видимою «гусячою 
шкірою». Вільсон плив і тремтячими губами 
шепотів усі можливі молитви, які знав. Над океаном 
згущувалася темрява. Міріади мерехтливих 
зір виблискували на небосхилі холодним 
далеким світлом, з безпристрасною байдужістю 
спостерігаючи за драмою самотнього моряка, що 
відчайдушно борсався у воді, шукаючи порятунку. 
«Потвори не видно, – подумав Гаррі, озираючись 
довкола, – може, таки поплила собі геть?» Тільки 
він про це подумав, як щось здоровенне, немов 
важка дубова колода, бухнуло його в спину із силою 
відкинуло на кілька метрів оддалік. Випливаючи на 
поверхню, бідолаха побачив дужу рибину бруднобілого кольору із величезним трикутним плавником.  
Хижачка нікуди не поділась, а навпаки, почала 
активно вивчати цікавий для неї об’єкт, описуючи 
гігантські круги навколо.

«Я пропав, – у відчаї подумав моряк, – ця 
велика біла акула так просто не відпливе!» Вільсон 
вже давно скинув незручні черевики, що заважали 
плисти й тепер, віддаючи останні сили, хаотично 
заборсався, втікаючи у темну невідомість. Акула 
здійснила ще одну півдугу і, мабуть, вирішивши 
повечеряти, швидко наздоганяла жертву. 
Бідолашний моряк помітив, що великий темний 
плавник стрімко наближається і від жаху захолов.  
Дуже швидко показалася чимала конусоподібна 
голова, а під нею – жахлива пащека з рядами 
трикутних гострих зубів. Вільсон від заціпеніння 
навіть не зміг скрикнути. Руки та ноги ще 
механічно підтримували його на плаву, але душа 
вже готувалася покидати тлінне тіло. І в останню 
мить, коли морська тварюка готова була перекусити 
бідного Вільсона навпіл, а потім заковтнути у 
свій шлунок, сталося дивовижне. Вода збурилася 
і з’явилася чорна тінь, немов стовбур столітнього 
дуба, який високо злетів, а потім зі страшною 
силою впав на голодну акулу. Від удару утворилася 
хвиля, що відкинула враженого потопельника, мов 
дрібну скалку. Він занурився на кілька метрів, тоді з 
великими зусиллями випірнув. 
«Це хвіст кита! – думки гуділи роями. – За мене 
заступився кит!». Поруч білим животом догори 
плавала шестиметрова акула, ледь рухаючи зябрами 
та плавниками. Удар титанового хвоста не вбив її,  
але знетямив надовго. Якщо тіло хижої рибини 
було добре видно під сяйвом Молочного шляху,  
то присутність свого рятівника Вільсон спочатку 
відчув лиш на слух. Розмірений плин, булькання 
безлічі дрібних бульбашок, а насамкінець шум від стрімкого фонтану води. На поверхні заблищала 
темна спина немалого горбача. Гаррі швидко 
визначив цей вид, бо в минулі сезони неодноразово 
ловив декілька розкішних екземплярів. 
Вільсон засоромився власних думок. «Він 
врятував мене від жахливої та жорстокої смерті. Як 
таке взагалі можливо?» Але в пам’яті промайнула 
колись прочитана у газеті стаття, як кит врятував 
від тигрової акули шукачку перлин. Це сталося 
десь у Японському чи Південно-Китайському морі 
з десяток літ тому. Але Гаррі тоді тільки покепкував 
над статтею, обізвавши її цілковитою вигадкою,  
замовленою товариством зі захисту китів. То він 
помилявся? І той, за яким китобій завзято полював 
усі ці роки, став його рятувальником! 
Зі сходу, просто з води випірнув округлий повний 
місяць й утворив на поверхні океану широку місячну 
доріжку. Стало світліше. Хвиль майже не було. Кит 
дрейфував поруч, повільно ворушачи плавниками 
й вивчаючи незвичного сусіда. Вільсон підплив 
впритул до горбоподібної видовженої голови й 
зустрівся поглядом з могутнім господарем цих вод. 
Вільсон чимало разів бачив китові очі після 
вдалого полювання, колимертву тварину витягували 
на палубу китобійного судна. Він ніколи не звертав 
особливої уваги на мутні неживі очиці впольованого 
трофея. Але тепер це було щось особливе! Якщо очі 
акули мали вигляд штучний чи навіть іграшковий,  
то погляд кита був наповнений життям, горів 
цікавістю. Вільсон готовий був заприсягтися, що,  
дивлячись впритул на китове око під яскравим 
місячнім сяйвом, він немов би зустрівся поглядом з 
розумною людиною.