ЛЕВІАФАН (Оповідання) 1.

ЛЕВІАФАН 
(Оповідання) 
Лабрадорське море 
Північна Атлантика, 1.07.1981 р. 
1. 
Гаррі Вільсон відвів погляд від карт і глянув 
холодними карими очима на трьох товаришів,  
що сиділи навпроти. Сизий дим дешевих цигарок 
подразнював слизову оболонку очей, обвиваючи 
доволі тісну кают-компанію містичним серпанком.  
Лаковані камбали, прибиті до дерев’яних стінок,  
похитувалися в такт з невеликим китобійним судном 
«Гермес», що вже тиждень даремно борознив води 
Північної Атлантики у пошуках здобичі. Прийшла 
пора розкривати карти. Довгов’язий Джим Оруел 
потер триденну щетину й першим признався: 
– В мене п’ятнадцять очок! Ех, не поталанило,  
хай лусне моя селезінка! 
– А в мене – сімнадцять! – юнга Хюго Норіс 
поклав три карти, з надією глянувши на опонентів. 
Його сподівання миттєво згасли, коли боцман 
Нік О’Ніл оголосив свій результат: 
– Двадцятка, панове! 
Його збагряніле обличчя світилося від радості.  
Ще б пак! Це ж практично перемога! 
Оруел з Норісом перезирнулися й рудоволосий 
матрос запитав, не приховуючи розчарованості: 
– Гаррі, може ти нас чимось здивуєш? 
Вільсон меланхолійно загасив недокурену 
цигарку й, витримавши нестерпну для товаришів паузу, тріумфально виклав чотири карти перед 
собою: 
– Двадцять один! Я виграв! 
– Побий мене, громе небесний, якщо він каже 
неправду! – Джим Оруел витріщився на розкладені 
карти й облизав сухі потріскані губи. 
– Граємо далі, – пискнув юнга, – у мене є ще 
кілька шилінгів. Я хочу відігратися! 
– Ну, це вже без мене. Мені вже вдосталь! 
З цими словами чорноволосий моряк, що носив 
коротку й не дуже акуратно підстрижену борідку,  
накрив ведмежою лапою купку ірландських фунтів,  
а разом із ними – дрібні розмінні монети. Згрібши 
виграш у моряцьку шапку, він одним махом допив 
свій віскі, кивнув друзям, а тоді швидко покинув 
кают-компанію. 
Сонце вже почало хилитися до заходу, відчутно 
холоднішало. У Лабрадорському морі і влітку 
ночі зимні, а температура падає навіть до нуля 
градусів. Вільсон вийшов на верхню палубу і 
мрійливо глянув на безкрайнє водне плесо. Десь 
тут поблизу пливуть стада вгодованих китів – мрія 
кожного китобоя! Якщо їхня команда до кінця 
сезону наповнить трюми китовим жиром, то він 
нарешті зможе скласти необхідну суму грошей,  
щоб попросити руки любої Бетті. Гаррі замріяно 
примружився у теплому промінні сонця. Перед ним 
постав образ коханої з вогненно-рудим волоссям. Її 
світло-зелені очі завжди чарували легким азартом,  
а її веселий сміх він впізнавав серед тисячі інших.  
Дівчина охоче виходила на вечірні прогулянки, а на 
Свято Урожаю у їхньому невеликому містечку під 
час танців навіть дозволила себе поцілувати. Та батько Елізабет, старий м’ясник Джон, категорично 
відрізав, що жодного голодранця біля своєї дочки не 
потерпить, а віддасть її заміж тільки за успішного 
чоловіка, що впевнено стоїть на ногах. 
Вільсон попрямував коридором до своєї 
каюти, яка належала йому як старшому гарпунеру.  
Більшість членів команди змушені тіснитися по 
двоє чи по троє в каютках. Деяким морякам такий 
привілей Вільсона не дуже подобався. Проте,  
правила є правила. 
Раптом у коридорі з’явилася постать капітана Джима Остіна. Срібляста сивина, що не пошкодувала навіть клиноподібної борідки, різко 
контрастувала із темно-коричневим светром та 
чорною курткою. Похмурий погляд Джима при 
появі Вільсона просвітлів. Капітан любив цього 
двадцятип’ятирічного ірландця і мав на нього 
неабиякі сподівання. 
– Чи не зарано ще до каюти, Гаррі? – капітан 
знову посуворішав. 
– А чого ж зарано? – Вільсон розвів руками. –  
Вахту я здав ще три години тому, повечеряв, пограв 
з хлопцями в карти, а тепер хочу подрімати трішки,  
щоб коли з’являться на горизонті смугастики або 
горбачі, бути в добрій формі. 
– Та я жартую, синку. – Капітан Остін поклав 
руку морякові на плече. – Відпочинь добре, бо чує 
моє серце, що скоро у нас буде багато роботи! 
– Дай Боже! – Вільсон з надією підняв погляд 
вгору. 
– Гарпунна гармата напоготові? – лице капітана 
вмить набуло ділового вигляду.

– Ще б пак, – емоційно видихнув Вільсон, – я по 
два рази на день її перевіряю. І гарпуни, і канати… 
– Не схибиш у відповідальний момент? – Остін 
жартома насупив брови. 
– Капітане, ви ж мене чудово знаєте з минулого 
сезону. Хіба я хоч раз не влучив?! 
– Ну годі, годі… – усміхнувся капітан. – Не 
надто вихваляйся, а краще зайвий раз подякуймо 
милостивому Господу і Святому Патрику! 
– Нехай вони наженуть до нас більше китів, а я 
вже свою роботу добре знаю! – Вільсон обернувся 
по-військовому і почимчикував до каюти. 
Капітан провів гарпунера задумливим поглядом.  
Ех! Де ж та молодість пройшла? Колись була сила 
і корабель перескочити, й без утоми полювати на 
китів! 
*** 
У тісній каюті, куди вмістилися лише вузьке 
ліжко, стіл та шафа для одягу, Вільсон не вмикав 
лампу. Через круглий ілюмінатор пробиралося ще 
достатньо денного світла, щоб у скромній сірості 
розрізнити обриси предметів. Моряк чиркнув 
сірником і запалив скляний каганець перед образом 
Святого Патрика. Сивий старець, що тримав у 
руках довгий пастуший жезл, уважно дивився на 
нього, немовби проникаючи в найглибші сховки 
душі. Язичок полум’я захитався і химерні тіні 
зловісно затанцювали на стінах. Гаррі важким 
лантухом бебехнувся на жорстке ліжко. Душа його 
була проста, не обтяжена якимись ідеями, повністю переповнена романтичним почуттям, яке зігрівало 
у цих далеких холодних водах. Миле, вкрите 
веснянками дівоче обличчя усміхалося йому, щойно 
лиш він заплющив очі. Парубоцькі мрії чарівним 
калейдоскопом охопили свідомість, навіть не даючи 
зняти зі себе верхній одяг, заколисали у глибокому 
сні. 
Сонні видіння понесли молодого чоловіка до 
місця, про яке мріє кожен моряк, що перебуває у морі 
– до рідного дому. Поміжпологих пагорбів, оточених 
віковими лісами, розкинулося на березі океану 
маленьке містечко Вентрі. Більшість чоловіків у 
цій місцевості були рибалками з діда-прадіда, а їхні 
жінки ростили дітей і з надією позирали в бік моря:  
чи скоро годувальник повернеться додому? 
Гаррі Вільсон йде із любою Бетті широкою 
алеєю міського парку. Дівчина збирає опале кленове 
листя, з якого потім сплете собі розкішний вінок.  
Гаррі дивиться на неї зі захопленням й уявляє,  
як вони скоро одружаться, народять прекрасних 
дітей і будуть жити-не тужити, насолоджуючись 
кожною хвилиною щасливого родинного побуту.  
Елізабет зібрала великий пучок листя і наблизилася 
до коханого. Моряк усміхнувся дівчині,  
приготувавшись до швидкого поцілунку, аж раптом 
Бетті викрикнула йому просто в обличчя хриплим 
басом: 
– Вільсоне! Вільсоне! Фонтани з лівого борту! 
Гаррі здригнувся й побачив, що юнга Норріс,  
шістнадцятирічний русявий хлопець, трясе його за 
плече. 
– Га? Що таке? – Вільсон миттєво сів на ліжку,  
протираючи пальцями заспані очі.