Глава 19

Глава 19 
Коли Катерина повернулася додому, ще було 
темно. Батько спав на лавці в кухні, обпершись об 
Явтуха Ковтуна, що крізь дрімоту голосно хропів 
та плямкав губами. Від цього його довговуса пика 
нагадувала сома. Панночка втомлено усміхнулася,  
побачивши дитячу безтурботність сплячих старців. Не даремно говорять у народі, що сон – це 
наймиліше, що може бути у житті. Вона прикрила 
долонею мимовільне позіхання: як не крути, а 
людська природа бере своє, потрібно хоч на годинку 
лягти. Накинувши на батька таЯвтуха велетенського 
кожуха, щоб зігріти від холоду, дівчина пішла до 
своїх покоїв. У ліжко не лягала, а заснула за своїм 
столом, сидячи.  
Сама незчулася, як опинилася у саду.  
«Дивно, – подумала, озираючись, – позавчора 
бачила там зав’язі плодів, а тут ще стільки цвіту!».  
Лагідний вітерець роздмухував із яблуні сотні 
біло-рожевих пелюсток і вони осипались теплим 
снігом…  
– Мир тобі, Божа дитино! – з-за квітучого 
бузкового куща вийшов мандрівник Григорій і 
приязно усміхнувся. Одягнений у ту саму стареньку 
свитину, на плечах – дорожня сумка, з якої визирала 
скрипка. Тільки вигляд у мудреця був якийсь 
дивний: зникла сивина та зморшки на обличчі, він 
увесь світився якимось незбагненним сяйвом.  
– Знову ти? – здивувалася панночка. – Навіть 
не сподівалась ще коли-небудь тебе зустріти. І не 
називай мене Божою дитиною, я не змогла вирватись 
з кігтів темряви…  
Мандрівник перестав усміхатися, та його 
обличчя не переставало світитися добротою. Він 
м’яко погладив дівчину по плечу. 
– Хоча усі кажуть, що Бог – справедливий суддя 
і кожному воздає за вчинками, та я тобі скажу: це 
не зовсім так. Він найперше серцевидець і бачить 
кожного. Справедливістьможуть перевершити лише 
любов і милосердя. Якби було інакше, то весь світ би вже горів у полум’ї помсти! – мандрівник провів 
рукою по квітучій яблуневій гілці. – На тебе і твій 
дім напали лихі люди й ти обрала шлях оборони.  
Що ж, ти мала на це право, хоч використовувала 
різні засоби… Скоро прийде твій порятунок…  
– Справді? – сльози надії зблиснули в очах 
дівчини. – Як це станеться? 
– Приготуйся, – відповів мудрець. – Твій 
визволитель уже в дорозі. Зустрінь його там, звідки 
почався твій хибний шлях…  
Мандрівник обійняв Катерину і її охопило 
неймовірне тепло й відчуття, що хвилюватися не 
треба, а треба довіритись Божому провидінню. У 
цю мить вона здригнулася, наче пробуджуючись від 
сну… 
Яскраве сонце освічувало вікно, а великий рудий 
когут під ним на весь голос кукурікав свою ранкову 
вітальну пісню. Нашвидкуруч привівши себе до ладу,  
не заплітаючи косу, панночка вишмигнула з будинку і,  
збігаючи у двір, озирнулася. «Чи ще побачу батька?»  
Проте повертатись не стала і швидким кроком 
почимчикувала у бік Лисячого Яру. 
У Коцюбишиному будинку вона застала 
ідеальну чистоту та лад. Коли ступила за ворота,  
то бачила, як карлик Мачок саме ніс на коромислі 
два відра з водою і зовсім не здивувався її візиту.  
Щось промукав, певно, привітання, і пішов собі 
далі поратись по господарству. 
Увечері, коли в небі почали з’являтися перші 
зорі, панночка почула у дворі чоловічі голоси: 
– Дивись, Халяво, хутір! Їй-богу, хутір! 
Три довгі тіні заглядали у вікна. Катерина хутко 
дістала пляшечку з якимось зіллям й випила до дна. 

Через хвилину до дверей шкандибала вже стара 
бабуся із сивими пасмами нечесаного волосся і 
довгим гачкуватим носом. Кожух слабо приховував 
горб на спині. 
– Хто там? – прохрипіла стара, глухо кашляючи. 
– Пусти, бабусю, переночувати. Ми вночі 
збилися з дороги. Не покинь напризволяще бідних 
бурсаків!.. 
*** 
У келії архімандрита було світло й затишно.  
Голоси гамірних лаврських паломників сюди 
майже не проникали. Сам намісник Печерського 
монастиря стояв біля широкого вікна й, дивлячись на 
монастирське подвір’я, обдумував почуте від дивного 
відвідувача, сільського священника отця Назарія. 
Гість сидів за столом і наминав плетеники,  
запиваючи чаєм.  
– Грішна моя душа, преподобний отче, – говорив 
отець Назарій, – не зміг впоратися з обрядом 
вигнання злих духів... 
– Та ні в чому ти не винен, – архімандрит ходив 
по келії. Його пишна довга борода приховувала 
змарніле підстаркувате лице. – Навіжені селяни 
тобі завадили. Добре, що панночка помилувала їх і 
не згубила…  
Намісник широко перехрестився і підвів 
блакитні очі до неба. 
– Панночку поховали поруч із бурсаком Брутом,  
– священник потягнувся за черговим плетеником,  
позираючи на архімандрита. – Кажуть, що обличчя 
у неї було ангельське й умиротворене. Дехто навіть 
помітив усмішку на її устах.

– Шкода хлопця молодого, – архімандрит важко 
опустився в крісло, – віддав життя ні за що…  
Отець Назарій заперечив: 
– Але ж, преподобний отче, він її рятував від 
вічноїзагибелі. Тепер її душа знайде спокій у Божих 
садах. 
– Спаси й помилуй, Господи… – зітхнув чернець 
й обвів гостя чіпким поглядом. – Отче Назарію,  
пропоную тобі залишитися в Лаврі. Ти добре себе 
зарекомендував на пастирській ниві. Призначаю 
тебе настоятелем у богодільні. Будеш молитися за 
болящих. 
– Всечесний отче, радо служитиму!.. –  
Священик полегшено видихнув. До сумнозвісного 
села повертатися він вельми не хотів.