Глава 18

Глава 18 
Баранов гордо сидів у сідлі темного рисака і 
внутрішньо тріумфував. «Старий сотник нічого 
не підозрює, тому не чинитиме ніякого опору. Все 
закінчиться швидко. Тіла Бобиренків і їхньої челяді 
спалимо у панському будинку, а селян залякаємо до 
півсмерті. Хто з них посміє щось бовкнути проти 
новогогосподаря?! Ніхто! Добрекажуть, щозухвалість 
– то друге щастя. Сильний і хитрий завжди на коні,  
а слабкий та совісний буде йому прислуговувати. А,  
може, Бобиренкову дочку не вбивати, а закрити десь у 
льосі й навідувати інколи? Надто ж вона вродлива… її 
пухкі вуста, мов стиглі черешні»…  
Загін вершників виїхав з околиць Млинищ і 
неспішно пересувався грабовим гайком. Місячне 
сяйво заливало піщану биту дорогу і кожен з 
драгунів легко розрізняв риси один одного. Старший 
із вояків, поручник Єршов, підігнав свою гніду 
кобилу й зрівнявся із поміщиком. 
– Ваша світлосте, Олександре Тимуровичу! –  
голос офіцера звучав схвильовано. – Щось тут не так! 
– Михайле, чи ти бражки перепив? – Баранов 
розізлився, бо його думки раптово перервали. – Що 
не так? Поясни! 
– Ви чуєте? Тиша всюди… – Єршов різко 
крутнув головою і мало не згубив свого капелюха. 
Драгуни з’їхалися ближче, тривожно 
озираючись. Дехто звів курки на пістолях та 
карабінах. 
– Дурню! Ніч надворі, вночі так і має бути! –  
поміщик потягнув віжки, щоб угамувати коня, який 
почав неспокійно форкати.

– Та ні, пане, – белькотів поручник, затинаючись,  
– коли ми виїхали зі села, то навколо не вгавали 
сови, перегукуючись між собою, звідусіль було чути 
жаб’ячий хор. А тепер така тиша, немов у могилі… 
– Тьху ти! Скажеш таке! – сердито сплюнув 
Баранов. – Тільки затримав нас тут серед лісу. Ще раз 
таке почую від тебе, отримаєш батогом. Зрозумів? 
Поручник Єршов кивнув, хотів перепросити 
за свою малодушність, але не встиг. Високо над 
ним сколихнулася дубова гілка і промайнула якась 
тінь, що скочила просто на офіцера. Блиснула 
сталь і голова Єршова, підлетівши на аршин, впала 
на дорогу й покотилася до лісу. Зляканий кінь 
приречено заіржав і щосили дременув світ за очі,  
несучи на собі обезголовлене тіло.  
– Засідка! – заверещав, мов скажений, Баранов.  
– Всі до зброї!  
Побачивши перед собою скелета майже у 
сажень заввишки, він оторопів, але не відступив 
і рубонув по кістлявій шиї. Череп не втримався 
й полетів вниз. Драгуни зі зброєю напоготові 
завмерли від несподіванки. Дехто хрестився, а інші 
мотали головами, ніби проганяючи марево. Скелет 
без поспіху підійшов до свого черепа, зігнувся і 
підняв його. Струсивши кістлявими пальцями пісок 
з поверхні, обережно прикріпив його до шийних 
хребців і, поворушивши головою в різні боки,  
переконався, що кістки надійно зрослися. Баранов,  
пройнятий жахом, ледве стримував коня, що рвався 
на всі боки. Поміщик голосно бурмотів молитви.  
Драгуни отетеріли, а тоді, отямившись, прокричали:  
– Нечиста сила! Рятуйтеся всі!

Вояки розвертали коней у бік Млинищ і 
готувалися чкурнути геть. Але з-за гущавини 
дерев вискакували нові мерці і збивали зі сідел 
вершників. Гай наповнився вереском конаючих 
людей й іржанням нажаханих коней. Кров, яка 
залила піщану дорогу, при місячному світлі 
здавалася чорною. Порубані тіла драгунів лежали 
повсюди. Молодий поранений вояк повз убік лісу,  
намагаючись врятуватися, але нізвідкіля появився 
кістяк і з розгону всадив йому шаблю в потилицю.  
Іржаве лезо пронизувало обличчя й спотворювало 
його до непізнаваності. Вороний кінь став на диби 
і скинув зі сідла поміщика Баранова. Огрядний 
коротконогий чоловік упав додолу, мов лантух 
картоплі. Стиснувши пальцями пістоля, він лежав і 
голосно проклинав злу долю. 
Раптом Баранов побачив постать, що 
відрізнялася від кістлявої нечисті, яка метушилася 
навколо. Це була молода дівчина з розпущеними 
чорними косами, у вишитій сорочці. Її очі світилися 
у напівтемряві якимось зловісними зеленими 
вогниками. Вона повільно наближалася. 
– Ти… я знаю… Ти Бобиренкова дочка! –  
Баранов на мить забув про страх смерті. – Та ти ж 
відьма! 
Поміщик різко направив на дівчину пістоль і,  
клацнувши кремінним замком, вистрелив. Коли 
дим розвіявся, з уст розбійника вирвався стогін.  
Панночка стояла перед ним жива й неушкоджена.  
Вона кинула йому до ніг круглу свинцеву кулю.  
За спиною в неї стояла дюжина воїнів-мерців, що 
дзенькотіли зброєю.

– Він ваш! – мовила панночка. – Хай від нього й 
усіх посіпак і сліду не залишиться! 
– Так, володарко, – відповів головний кістяк, – з 
радістю виконаємо твій наказ. 
Зграя скелетів блискавично кинулась на свою 
жертву і почали розривати тіло на шматки. Баранов 
встиг тільки викрикнути: 
– Проклята відьмо! Я тебе… 
Крик обірвався на півслові. Натомість у різні 
боки полетіли шматки його тіла.  
Панночка пішла до села. Скоро зникнуть сліди 
баталії і ніхто не здогадається, куди подівся граф 
Баранов і його драгуни. А воїни-козаки ляжуть знов 
у могили додивлятися свої героїчні сни. 
Поруч летів Коракс і захоплено лементував: 
– Бачиш, яку силу дарував тобі наш володар! Чи 
хтось зі смертних міг би похвалитися такою?!  
Панночка важко зітхнула й прошепотіла 
закляття. Чорний ворон від здивування затріпотів 
крильми. Він онімів. 
У Грушівці не горів жоден вогник. Місяць 
зайшов за Дніпрові кручі, небо вже ледь-ледь 
починало сіріти. Народжувався новий день.