Глава 17

Глава 17 
Уже стемніло, зі сходу вийшов повний місяць,  
що містичним сяйвом освітлював усе навкруги.  
Катерина повернулася у своє людське тіло. Її трусило 
з холоду, бо від кількагодинного сидіння під деревом 
кінцівки заніміли. Лихоманило душу. Що робити?  
Попередити батька про небезпеку й підготуватися 
усім селом до зустрічі з ворогом? Але у Баранова близько тридцяти добре озброєних та навчених 
драгунів, які не знають жалю. Отак міркуючи, вона 
зайшла на подвір’я. Її чекала невесела картина.  
Тобто невесела тільки для неї, а для присутніх за 
довгим столом не було ніяк причин для смутку.  
Мокрина з Пелагією винесли кілька бронзових 
підсвічників і засвітили свічки. Сотник Бобиренко,  
перехиливши кільканадцяту чарку, обійняв правою 
рукою Явтуха Ковтуна, що сидів поруч. На півтори 
голови вищий сотник нахилився над своїм давнім 
козацьким побратимом, мов гора, що нависає і 
ризикує обвалитися у будь-яку мить. Поруч конюх 
Оверко сидів, заклавши ногу на ногу, і перебирав 
пальцями струни старої кобзи. Його лагідний голос 
наспівував давню пісню: 
Коли прийдуть тебе ляхи, 
Нечаю, рубати, 
Щоби-сь ся мав, мій Нечаю, 
Чим обороняти. 
Навпроти новоспеченого кобзаря сиділи 
гайдуки Свирид та Дорош, що попідпирали голови 
долонями і, обпершись ліктями на стіл, уважно 
слухали жалісну думу, а з очей Свирида навіть 
пробилися сльози. 
– А пам’ятаєш, Явтуше, як під Хаджибеєм мене 
оточило п’ятеро турецьких яничарів? – Бобиренко 
правицею обернув голову товариша до себе. – А ти 
єдиний із моєї сотні кинувся мене рятувати!  
– Еге ж! Як таке забудеш?! – розплився у п’яній 
усмішці Явтух. – Одного застрелив з пістоля просто 
в лоба, а тих чотирьох ми з тобою шаблюками 
порубали. Хоч рубець від турецької шаблі на животі 
відтоді ношу! Хе-хе!

Сотник звучно поцілував Ковтуна у тім’я, потім 
підняв глиняного кухля й урочисто виголосив: 
– За козацьке товариство, якому нема переводу! 
– Будьмо! – підтримали гайдуки й перехилили 
чарки. 
Явтух, втративши підпору панської руки, почав 
повільно посуватися до землі й, певно, гепнувся б 
із лавки, та могутні пальці з золотими перстенями 
встигли схопити його за свиту. 
– Куди? – гримнув сотник. – Я тебе ще не 
відпускав! А пам’ятаєш осавула Панька Чорного з 
Переяславського полку? 
Явтух щось пробуркотів, але панночка вже 
цього не чула. Вона дивилася на вогонь свічок й на 
те, як нічні метелики приречено влітають у полум’я,  
а потім падають на стіл чорними вугликами. 
«Ці козаки не здатні зараз впоратися з 
коморовими мишами, а воювати з бойовим загоном 
й поготів! – думала дівчина зі злістю. – Де ваша 
козацька слава та міць тепер, коли ворог біля рідного 
дому?!» 
– Зроби все сама! – каркав знайомий голос за 
спиною. – Вбий усіх ворогів! 
Коракс сидів на бочці з пивом. Страшна 
безнадія охопила серце панночки. Вона розуміла,  
що прислужник темряви прагне підштовхнути її 
до застосування страшних чарів і тим ще більше 
прив’язати її душу до володаря пітьми. Проте інших 
способів боронити батька і рідне село Катерина не 
бачила, а п’яні розмови за столом підказали їй, як це 
можна було зробити. 
Ще з часів раннього дитинства вона 
пам’ятала страшні оповіді про бій неподалік від села невеличкого загону козаків, які втікали зі 
зруйнованої Січі на північ. До Грушівки вони не 
доїхали, бо на пагорбах Дніпра їх зупинили карателі 
російського війська, що мали наказ нікого в полон 
живими не брати. Після кількагодинної рубанини 
московити поїхали геть, залишивши в полі тіла 
понівечених запорожців. Люди зі села поховали 
полеглих героїв на місці бою, насипавши невеличкі 
могилки і поставивши дерев’яні хрести. 
Панночка, накинувши на плечі чорну свитку і 
виходячи з ґанку, подумала: «Ось, де моє військо!  
Прийшов час помститися кривдникам за наругу над 
Вітчизною!».  
Коли вона дійшла до козацького цвинтаря, було 
близько півночі. Круглий місяць освічував старі 
хрести, деякі з них навіть посхилялися від сильних 
вітрів, якііноді обвівали це пустельнемісце. Місячна 
доріжка на Дніпрі миттєво зачарувала дівчину, але 
милуватися красою було ніколи, не можна було 
зволікати.  
Коракс облетівмогили, голосно каркаючи, але на 
жоден з хрестів сісти не посмів. Він приземлився на 
сухий пеньок колись зрубаного осокора й, глянувши 
на свою підопічну, коротко каркнув: 
– Ти знаєш, що маєш зробити! 
Панночка навіть не помітила ненависного 
ворона, а мовчки, тихою ходою вийшла на середину 
кладовища. Зусібіч її оточували давні козацькі 
могили. Вона схилила голову й почала щось 
шепотіти, а потім повільно підняла руки вгору,  
немов призиваючи якісь сили з’явитися перед нею. 
Земля тремтіла, деякі хрести позападали в 
ґрунт. Здійнявся вітер з ріки, який, моторошно завиваючи, розпустив дівчині чорні коси. То тут,  
то там із гуркотом, скреготом та тріском із могил 
почали вилазити тіні, які виявилися страшними 
кістяками. У декого не було руки чи ноги, у когось –  
навіть голови, а їхня одежа звисала з них обірваним 
шматтям. 
Шістнадцять скелетів стали перед панночкою.  
В кістлявих руках вони тримали іржаві шаблі та 
сокири. Від побаченого всі нутрощі у дівчини 
похололи, а серце стукало вдвічі швидше. 
Один зі скелетів вийшов попереду інших і 
вклонивсяпереддівчиною: піднявдонеївеличезного 
кістлявого черепа, у якого замість очей темніли 
бездонні діри. Щелепи зарухалися і він промовив 
жахливим голосом: 
– Наказуй, володарко, ми виконаємо будь-яке 
твоє веління. 
Дівчина вдихнула й, осмілівши, ступила крок 
вперед. 
– Сюди йде поміщик Баранов зі своїми 
драгунами. Це підлі та підступні зайди! Їх треба 
знищити!  
Скелет підвівся з коліна і, підіймаючи високо 
іржаву шаблю, відповів: 
– Знаємо. Це кат, що пролив козацьку кров. Ми 
помстимося йому!  
Увесь загін кістлявих небіжчиків, мов єдине 
регулярне військо, однією зграєю кинувся назустріч 
давньому ворогові.