Глава 16

Глава 16 
Після полудня сонце сховалося за Дніпрові 
кручі. Прозора блакить небес дихала благодатною 
свіжістю, не торкнутою літньою задухою. Мокрина 
з Палажкою накрили просто неба великий стіл за 
панським будинком. На лляний обрус поставили 
тарелі відвареної картоплі з молоденьким кропом,  
квашену ярину, запечені у сметані лини і глиняні 
кухлі з горілкою та квасом. 
Першим за стіл сів Лука Іванович, а за ним –  
весь його двір разом з постраждалими селянами,  
яким фельдшер Немиря обмотав полотняними 
пов’язками рани. Козацький костоправ також був 
тут. Сотник налив повен кухлик горілки й виголосив: 
– Будьмо здорові! Скуштуймо усього, що Бог 
послав…  
Явтух Ковтун перехилив чарку оковитої й,  
смачно поплямкавши, витер пальцями пухнасті 
вуса. Шукав вицвілими очима чим би найперше 
закусити. Свирид випив і тривожно озирнувся: а 
що, як розбишаки повернуться з підмогою? 
Проте хмільний напій розслабив присутніх.  
Люди наминали поживу, гриміли ложками об 
глиняний посуд, а Мокрина принесла ще два глеки 
з варенухою. 
Панночка, здаля побачивши трапезників, скептично покивала головою й непомітно рушила в сад.  
Щоразу, коли опинялася у цьому місці, яке тепер 
буяло від яблуневого й вишневого цвіту, вона зі 
завмиранням серця шукала поміж деревами постать 
мандрівного мудреця. Його не було. Чорний крук кружляв поруч, не полишаючи свою підопічну ні на 
мить.  
На гіллі розлогої сливки, що вже встигла відцвісти, панночка побачила сороку, яка виблискувала 
білими боками, тривожно позираючи на прибулих.  
Катерина простелила на траві верету і сіла під 
деревом. Сорока задля безпеки перескочила на ще 
вищу гілку. Панночка прошепотіла якісь слова,  
дивлячись на білобоку птаху. Вмить свідомість 
чарівниці опинилася у пташиній голівці.  
Її це трохи спантеличувало, але за хвилину 
«сорока» здійнялася над садом і панською садибою,  
впевнено набираючи висоту, полетіла на південь.  
Під деревом залишилась сидіти молода дівчина,  
немов би занурившись у глибокий сон. Навіть 
мурахи, що рясно бігали по шиї та обличчі не могли 
її розбудити. 
«Боже, яка краса!» – пролунало в думках. Вона 
підіймалася все вище і вище. Люди у полях почали 
здаватися малесенькими комашками, а пара волів,  
запряжених у мажу, мали вигляд її дерев’яного 
гребінця. Небесна блакить над головою нагадувала 
безкрає море, ніколи не бачене, але завжди омріяне 
після батькових оповідок. А смарагдові поля й 
темно-зелені ліси, що губилися на Дніпрових 
заплавах, наповнювали душу радістю й трепетом.  
У пам’яті з’явилися рядки псалма, якого колись 
навчилася в школі у дячка: «Благослови, душе моя,  
Господа. Господи, Боже мій, ти вельми великий!  
Ти розіп’яв, неначе намет, небо, ти збудував твої 
горниці в водах. З хмар собі робиш колісницю,  
ходиш на крилах вітру»… 

Раптом повітряний потік підхопив її, а тоді 
поніс над землею: навіть не треба було змахувати 
крильми, тільки віддатися польоту, насолоджуючись 
незрівнянною красою.  
Нарешті минули гаї і перед очима простяглися 
перші хати під солом’яними стріхами, що належали 
до Млинища, володінь підлого поміщика Баранова.  
Його палац височів неподалік на пагорбі. Панночка 
багато чула про нього, та сама небувала там, хоча 
й жила по сусідству, на відстані п’ятнадцяти верст.  
Казали навіть, що Баранов привіз будівельників аж 
із далеких флорентійських земель. Така тепер мода!  
Не зрівняється зі смаками козацької шляхти, що не 
цуралися з простим людом за одним столом чарку 
випити й вареничком закусити. 
Величний двоповерховий будинок мав прекрасний вигляд. Стрункі колони, що підпирали дах,  
додавали будівлі вишуканості. Декоративна ліпнина 
навколо вікон відтворювала сцени із якихось 
казкових історій, де герої борються з чудовиськами 
і перемагають їх.  
У доглянутому садку біля палацу, де вже 
розквітли пишні кущі троянд, прогулювалися 
поміщик Баранов і його дружина Агафія, огрядна 
жінка у довгому платті з мереживними рукавами.  
Неподалік на подвір’ї загін драгунів готував до бою 
рушниці, багнети й шаблі. Сорока з допитливими 
очима сіла на гілку горобинового дерева і з 
цікавістю спостерігала за всім, що відбувається.  
Між поміщиком та його дружиною тривала сварка. 
– Та залиш ти того Бобиренка у спокої! – обличчя 
поміщиці було вкрите глибокими зморшками. – У 
тебе ж засіки тріщать від торішнього зерна, яке не зміг продати! Для чого тобі та Калинова балка? Хто 
буде на ній працювати? У тебе не вистачає людей! 
Товста пика Баранова скривилася від слів 
дружини.  
– Людей бракує, бо я усіх ледарів батогами 
посік, а в Бобиренка півтисячі робочих рук! От хто 
буде працювати! 
Він по-хижацьки вишкірив рідкі жовті зуби.  
Молода служниця у білому фартушку винесла на 
таці порцеляновий чайник з чашечками та дбайливо 
розклала все на столику під яблунею. Цікава сорока 
перелетіла з горобини на яблуню і, чистячи дзьоба 
об шорстку кору, слухала кожне слово: 
– Знаю, що ти затіяв лиху авантюру, – Агафія 
Баранова поправила мережаний очіпок на голові 
зморшкуватими руками, – але ж Бобиренко так 
легко не здасться. Я чула від місцевих селян, що 
колись він був бравим козаком і здобув неабияку 
славу на війні з турками. Крім того, його гайдуки 
також не сплять на варті… 
Поміщик Баранов, що всівся до чайного столика 
і взявся маленьким шомполом чистити дуло пістоля,  
з презирством зиркнув на дружину, яку ніколи не 
любив. Він взагалі ніколи ні до кого не відчував 
світлих почуттів. 
– Стули пельку, дурнувата жінко! – процідив 
поміщик. – Пхаєш свого носа куди не слід. Якби не 
наш син, то я відправив би тебе на батьківщину, до 
рідного Суздаля! 
– Добре, що ще пам’ятаєш, звідки прийшло твоє 
возвеличення! – дорікнула гнівно Агафія, тримаючи 
чашку з блюдцем. – Якби не мій покійний батькогенерал, то ніяк би ти не втрапив до гвардії Її 
величності.