Глава 15

Глава 15 
На псарні дико завивали собаки, та так, що 
навіть недоумкуватий Микитка підбіг і загуркотів 
довбнею по решітках кліток, щоб заспокоїлись.  
У такт до псячого виття на панському подвір’ї 
голосили жінки. Найбільше побивалася Марія,  
русява молодиця років тридцяти, тепер Саломахова 
вдова. Поруч стояло ще кілька жінок, які тримали її 
під руки і втішали.  
– Пилипку, мій коханий орлику! – тужила 
молода вдовиця. – Та як же я без тебе житиму? Та 
хто ж твоїх малолітніх синочків тепер годуватиме?  
Та нехай би виздихали ті прокляті, що таке лихо 
вчинили! Та щоб їх очиська ранку не вгледіли! Та 
щоб їх діти щастя не мали!  
Сотник Бобиренко стояв на ґанку насуплений,  
мов градова хмара. Пускаючи крізь вуха голосіння 
бідної жінки, думав: «Про сиріт справді треба 
буде подбати, а кривдникам-гайдукам, й особливо 
розбійникові Баранову, добре дамо на горіхи ! Так,  
щоб земелька під ними горіла!».  
Біля стодоли бідолашних косарів оглядав старий 
козак Харитон Немиря, що добре володів мистецтвом 
костоправства і розумівся на різних зіллях. Схиливши 
голову над пораненим, він старанно зашивав йому 
рану на спині чорною голкою. Грубі пальці на диво 
вправно орудували тонесеньким знаряддям і невдовзі 
він проказав низьким баритоном: 
– Жити будеш до ста літ! Хто там далі? 
Оверко зі Свиридом підвели літнього селянина,  
що волочив ліву ногу. Він стиснув міцно щелепи і 
скривився так, наче розжував гірку редьку – Гомілка зламана! – оголосив Немиря, – треба 
кістку складати заново. Нумо, хлопці, дайте йому 
півкварти доброї горілки, щоб не врізав дуба від 
болю! 
Явтух вже ніс з хати хмільний напій у глиняному 
дзбанку і через хвилину дикий крик затьмарив собою 
навіть голосіння вдови Саломашихи. Бобиренко 
покивав головою, сплюнувши спересердя, і 
покликав Явтуха: 
– Налий і мені, братчику, в кухлик! Щось 
у грудях пече, а душа, мов у вогняних кліщах 
затиснута, може відпустить…  
– Так, Луко Івановичу, зараз принесу, ще й 
солоних огірочків! 
– Огірків не треба! – грізно кинув сотник. – Ми 
ж не на празнику!  
Доки Бобиренко осушував кухлик з горілкою 
і занюхував оковиту атласним рукавом сорочки, з 
дому вийшла панночка і швидким кроком підійшла 
до Харитона Немирі та поранених.  
– Зламану кістку треба лікувати, обклавши ногу 
натертим коренем живокосту, що росте на мочарах,  
змішавши його з блакитною глиною. А відвар з 
кореню треба пити тричі на день!  
Фельдшер нервово блиснув очима на дівчину,  
дочку самого сотника, мовляв, не вчи вченого їсти 
хліба печеного. Немиря на мить підвівся і вже 
задумливо глянув вдалину, а потім ляснув себе по 
коліні. 
– А таки правда! Був у нас на Січі знахар один,  
Яків Циган, то він дійсно ці корені у заплавах копав і 
рани ними лікував. Добре ти кажеш, дочко, навчила 
старого пенька науки. Спасибі тобі! 

Панночка всміхнулася й додала: 
– Усі свіжі рани варто промивати настоянкою 
бджолиного клею на горілці. Тоді не буде гниття і 
гарячки... 
– Дочко! – вигукнув здивований фельдшер. –  
Звідкіля ти все це знаєш? 
Панночка не відповіла, натомість почули 
сотника: 
– Робіть усе, що вона вам каже. 
Тим часом з боку широкої сільської вулиці 
вчувався гул, у якому всі розпізнали голосний тупіт 
коней. Крізь відчинену навстіж браму на панське 
подвір’я галопом заїхало восьмеро вершників. У 
сотника Бобиренка від здивування випала з рота 
люлька. Це ж сам поміщик Баранов! 
– Тпр-рр-у! Стояти! – потягнув він вуздечку 
норовливого вороного коня. Кінь спинився,  
невдоволено мотав головою з густою гривою.  
Олександр Баранов був середнього зросту,  
жилавий, з короткими міцними руками і круглою 
лисуватою головою. Обличчя поміщика вирізнялося 
помітними татарськими рисами: ніс-картоплина,  
товсті м’ясисті губи, темні колючі очі. Він сам і 
гайдуки його супроводу носили військові камзоли 
німецького крою, а за спиною у кожного визирало 
дуло армійського карабіна. 
Сотник Бобиренко стояв на широкому ґанку і 
споглядав на непроханих гостей з поважної висоти: 
– Як ти посмів сюди припертися, вражий сину?!  
Особливо після розбійницького нападу намоїх селян! 
Баранов повільно розвернув коня і під’їхав до 
ґанкової решітки. Кінь майже вперся ніздрями в 
декоративний частокіл.

– Твої смерди покарані за злодійство! – поміщик 
погрозив сотникові вказівним пальцем. – І це твій 
гріх, сотнику! Ти їх відправив косити чужу траву! 
– Що?! – по-ведмежому заревів Бобиренко. – І 
дід мій, і батько покійний, усі там косили! Калинова 
балка належить мені вже більше п’ятдесяти років! 
Баранов єхидно посміхнувся, оголивши крупні 
жовті зуби. 
– А є грамота, де записано, що Калинова балка 
належить тобі? 
Лука Іванович почервонів від нечуваного 
зухвальства. 
– Уся околиця знає – від Переяслава до самого 
Києва, – що це землі жалувані моєму родові за вірну 
козацьку службу. У канцелярії Переяславського 
полку є книга зізаписами. Але звідкіля московським 
зайдам про це знати? 
– Обережно, козаче! – Баранов погрозив 
нагайкою. – За таке простолюдинам відтинають 
язики! 
– Я шляхтич! – гордо випнув груди сотник. –  
Цей титул дарований самою царицею Єлизаветою 
Петрівною, царство їй небесне, моєму дідові за 
героїзм у війні з турками. 
Поміщик іронічно покивав головою.  
– ПолковийустрійуМалоросіїдавноскасований.  
Полкова канцелярія у Переяславі вже кілька років,  
як згоріла, перетворилася на попіл, а чиновники 
нового генерал-губернаторства виписали свіжий 
реєстр. – Баранов відкашлявся у кулак і звичним 
низьким голосом закінчив. – Тож уся Калинова 
балка і левада з річковою долиною аж до Грушівки 
тепер належить мені!