Глава 14

Глава 14 
– Доню, як ти? – на порозі стояв Лука Іванович,  
намагаючись розгледіти щось у напівтемній кімнаті.  
– Ти вчора не виходила… Сьогодні вже сонце високо 
піднялось, а тебе не видно…  
Катерина сиділа на кріслі. Почувши слова 
батька, підняла голову, виринаючи із забуття.  
Вона майже не спала, а перебувала у спогадах,  
де у напівмаренні знову зустрічалася зі своїм 
коханим: крутилася з милим у безумному танку,  
збирала яскраві квіти й плела йому вінок, напувала 
з рук чистою джерельною водою… Аж раптом 
хтось повертає її до понурої дійсності. Палажці 
вона б цього не пробачила, а от батькові… Батько 
залишився єдиною людиною, яка викликала тепло у 
могильному холоді її зачерствілої душі. 
– Тату? – панночка повільно підвелася. – Не 
хвилюйтеся, зі мною все добре, просто кволість 
охопила тіло…  
Сотник Бобиренко повільним широким кроком 
пройшовпокімнаті, вправнимрухомсмикнувфіранки.  
Зразу стало світліше. Дівчина прикрилася руками: 

– Тату, для чого стільки світла? 
Але сотник ніби не чув її: 
– То тільки пліснява по льохах кисне, а такі 
прекрасні квіточки, як ти, мають тягнутися до 
сонця, яке дає їм силу та здоров’я…  
Батькові слованагадалиїйповчаннямандрівного 
філософа Григорія, якого вона зустріла два місяці 
тому, той такожнавчав про сонце і цілюще проміння.  
Щож, спробавизволитисьчерезпокаянняневдалася,  
але і до темних справ панночка не повернулася.  
Все більше перебувала на самоті, гуляла луками,  
спускалася до Дніпра, збирала цілющі трави й 
коріння. Завдяки її лікуванню, Мокрина почувалася 
ліпше і розповідала про це односельцям. Деякі 
селяни почали прохати панночку про лікувальну 
поміч і вона не відмовляла. 
– Гаразд, батьку, я вийду між люди – пообіцяла 
Катерина, – тільки гукну Палажку, щоб допомогла 
коси розчесати. 
– Доню, хочу тебе дещо запитати, – сотник 
ніяково смикав сивого вуса.  
Панночка з цікавістю глянула на батька. Міжними 
вже дуже давно не було тривалих і відвертих бесід. 
– Так, тату…  
– Чи правда те, що люди говорять? – Лука 
Іванович з помітним хвилюванням виціджував зі 
себе слова.  
– Що саме говорять? – дівчина високо підняла 
чорні брови. 
– Ну, що ти на чарах знаєшся, що нечистий 
над тобою владу має, – Бобиренко схвильовано 
жестикулював, – що ти до покійної Коцюбихи 
ходила у Лисячий Яр…

Панночка важко зітхнула, встала з крісла й 
підійшла до вікна: 
– Все правда, – тихо відповіла вона, – крім 
лишень того, що нечистий має наді мною владу.  
Вже ні, не має…  
– Ех, стара відьма Коцюбиха! – зірвався на ноги 
сотник. – Давно мені люди про неї розповідали!  
Треба було спалити ту корчму разом з нею! 
Панночка, підійшовши до батька, обняла його.  
Голос дівчини звучав журливо, але лагідно: 
– Не сердьтеся, тату. Стару Секлету вже тільки 
Бог може засудити або виправдати. Вона, як і я,  
змушена була вдатися до темних сил під тиском 
злих обставин… – дівчина на мить опустила погляд.  
– І була обдурена, застрягнувши в тенетах навіки. 
Сотник Бобиренко з подиву округлив очі, міцно 
обіймаючи дочку. 
– Не хвилюйся, серденько, я поїду скоро до 
Києва, піду до отця архімандрита, намісника 
Печерського монастиря. Я йому раз на три місяці 
відсилаю вози з воском, медом, яйцями та збіжжям.  
Він чоловік розумний та побожний. Попрошу отця,  
щоби ченці за тебе молилися…  
Чорний крук Коракс, що ховався у темному 
кутку кімнати, почувши слова сотника, злетів і сів 
коло ліжка. Його очі горіли ненавистю, а хриплі 
слова були сповнені погроз. 
– Не смій на це погоджуватися! – кричав він,  
грізно піднявши крила. – Хочеш знову розгнівати 
нашого володаря? Помсту його не переживеш ані 
ти, ані твій пустоголовий батечко! 
Панночка насупила чорні брови, але спокійно 
відповіла батькові:

– Не варто їхати так далеко, тату. Мудрецьфілософ, про якого я тобі розповідала, прорік, що 
мене врятує бурсак-семінарист, якого Бог пошле 
мені… 
– Доню моя люба! – сотник лагідно продовжив.  
– Ти знаєш, як тебе люблю! У мене на цім світі нема 
нікого, крім тебе. Я готовий всі зорі з неба зібрати й 
тобі віддати!.. 
– Знаю, тату! – Катерина притулилася до 
батькових грудей. З її очей знову лилися сльози.  
У цей час на порозі світлиці з’явився Явтух 
Ковтун, хапаючи повітря, мов риба. Піт заливав 
його багряне обличчя, а мокре волосся прилипло до 
чола.  
– Що таке, Явтуше? – сотник гнівно зиркнув на 
козака. – Як ти посмів увірватися в панські покої без 
стуку? Твоя макітра вже геть розум втратила?  
– Вибачте, пане, – белькотів переляканий Явтух,  
– біда у нас велика! 
– Біда?! Що ти таке мелеш? 
Лука Іванович ступив кілька кроків до порога. 
– Лихо, пане. Гайдуки поміщика Баранова 
побили наших косарів біля Калинової балки.  
Порозбивали носи, зуби повибивали, а декому руки 
й ноги скалічили. Бідолашний Пилип Саломаха,  
кажуть, до вечора не доживе…  
Старий Явтух захекано виказав все і 
знеможено видихнув. Натомість сотник Бобиренко 
виструнчився тілом рішуче. Стиснувши кулаки, він 
вигукнув: 
– От москальський виродок! Він про це 
пошкодує! Де наші люди?

– Оверко з Дорошем поїхали двома возами за 
пораненими на сінокіс. Незабаром привезуть сюди у 
двір. А Свирид побіг за фельдшером Харитоном, він 
у Коші людей лікував, то, може, і нашому Пилипові 
допоможе…  
Лука Іванович твердим кроком вийшов зі 
світлиці. За ним плентався знесилений Явтух.  
Зупинившись на порозіґанку, задумався, що чинити.  
Поміщик Олександр Баранов був сусідом сотника 
Бобиренка й володів Млинищами та кількома хуторами. Колись він служив старшим офіцером у війську 
московського генерала, серба за походженням, Петра 
Текелія, з яким вони розгромили Підпільненську Січ.  
За це цариця оддала вихідцю з далекого Суздаля багаті 
землі на берегах Дніпра, які межували з Грушівкою,  
що з давніх часів належала славному козацькому 
роду Бобиренків. Нового поміщика зненавиділи усі:  
козаки, бо руки московського аспида були заплямлені 
кров’ю запорожців; селяни, бо ставився до них з 
нелюдською жорстокістю, катував їх за найменшу 
провину; купецтво та духовенство взагалі минали 
його землі двадцятими дорогами. Такого скнару годі 
було пошукати! 
Конфлікти зі сусідом у Бобиренка почалися 
відразу. Навіть кілька разів сталися відверті сварки.  
Але Лука Іванович терпів провокації та кепкування.  
Проте нинішньої кривди не дозволить витерпіти 
козацька честь! 
Поки сотник міркував, через браму в’їхала 
перша підвода з пораненими. Сумне і зажурене 
обличчя Оверка красномовно свідчило, що добрих 
новин нема. Пилип Саломаха помер від важких 
травм.