Глава 13

Глава 13 
Отець Назарій штовхнув важкі дубові двері, на 
яких було вирізьблено двох херувимів зі сурмами.  
Свіже весняне повітря увірвалося до храму, в якому 
панував застояний дух старого дерева, змішаний із 
запахом ладану. 
Панночка увійшла слідом за панотцем і дрібно 
перехрестилася перед іконостасом. Щось боляче 
вкололо її у серце, а до горла стрімко підступив 
приступ нудоти. Вона глибоко вдихнула і, стиснувши кулачки та зробивши зусилля над собою,  
продовжила йти за темною постаттю в рясі. 
Хоча крізь відчинені двері линуло світло, як 
і крізь крихітні віконця під куполом, та у храмі 
панувала напівтемрява. Лише коли отець Назарій 
засвітив лампади під іконами, а потім – свічі на 
товстих підсвічниках, лише тоді Катерина змогла 
розгледіти суворі лики Спаса і Богоматері, що 
з осудом позирали на неї. Коли панна підійшла 
ближче, ілюзія суворості розсіялася, а в очах Ісуса 
вона бачила любов і милосердя. 
Запаливши усі світильники та панікадило,  
що панотець робив тільки по великих святах, він 
одягнув червону єпитрахиль з вишитими хрестами,  
сів у дерев’яне різьблене крісло і запросив жестом 
дівчину:  
– Почнемо зі сповіді, дитино.  
Панночка смиренно вклякла поруч і, молитовно 
склавши руки, відповіла: 
– Так, отче, я важко згрішила проти Бога і 
християнської віри. Я зреклася свого Творця і 
присягнулася служити князеві темряви. Все це я 
зробила через страх та гординю, що обплутали моє 
серце…  
Тільки-но дівчина вимовила ці слова, як усе її 
тіло затряслося, обличчя зблідло, а на малинових 
устах виступила піна. Якась мить відділяла її від 
втрати свідомості. Але священник приклав до її 
чола ручний хрест і твердо мовив: 
– В ім’я Господа нашого Ісуса Христа, наказую 
тобі, зла сило, відійти і дати їй спокій! 
Диво-дивне, але панночка відчула як кільце, що 
стискало горло ослабло. Немов би якась невидима рука, що її душила, відпустила її шию. Дівчина 
змогла заговорити далі: 
– Я вчинила страшні речі, отче, деякі через 
напоумлення демона, а деякі – з власної волі…  
І панночка почала розповідати про Секлету 
Коцюбиху, промолодувідьмуЯвдоху, пронареченого 
Гната. Про страшні події, які сталися після його 
смерті, в тім числі й убивство власної матері. Інколи 
вона говорила рішуче, в деталях переповідаючи свої 
думки та наміри… Але усвідомлення заподіяного 
лиха примушували дівчину закривати лице руками і 
крізь гіркі сльози просити у Бога пробачення.  
Отець Назарій більше мовчав і слухав, зрідка 
кидаючи схвильовані погляди на молоду дівчину, що 
здригалася від розкаяного ридання. На свій майже 
п’ятдесятилітній вік він вислухав тисячі сповідей,  
але такий випадок був у нього вперше. Він не міг 
пригадати жодного прикладу навернення до Бога 
відьми, крім епізоду зі Святим Кипріяном, про що 
колись почув у семінарії під час навчання. Сум’яття 
та тривога у його душі обернулися у радість. Ще 
б пак! Овечка, що заблукала й була приречена на 
загибель, знову повертається до Божої отари.  
– За твоє щире покаяння Господь відпускає 
усі твої гріхи. Йди в мирі та більше не согрішай.  
Але пам’ятай: содіяне зло необхідно відпокутувати.  
Будь доброзичливою до людей…  
Дівчина знесилено підвелася. Її заплакане 
обличчя виглядало так, наче після тривалої 
виснажливої хвороби. На тремтячих ногах, які ледь 
підтримували худе, подібне до билини у степу тіло,  
вона підійшла до аналоя і по черзі поцілувала ікони 
Христа Вседержителя і Богоматері.

– А тепер, дитино Божа, – сказав священник 
урочисто, – проведемо ще один обряд, щоб 
повернути тебе остаточно в лоно Матері-Церкви.  
Катерина молитовно склала руки на грудях. 
– Я готова, – її голос звучав ледь чутно.  
Він узяв книгу Святого Євангелія і, виставляючи 
перед себе, прорік грізно:  
– Чи відрікаєшся ти сил зла і всіх діл, і всіх 
темних ангелів, й усього служіння їм, й усієї гордині 
їхньої? 
Панночка ледь ковтнула слину, відчайдушно 
долаючи напади нудоти та запамороченням. Крізь 
стиснені зуби вона з силою видушила: 
– Відрікаюся! 
– Чи єднаєшся ти з Ісусом Христом, правдивим 
Богом та Спасителем? – продовжував священник.  
У цю мить церковна підлога, як і уся будівля 
старої дерев’яної церкви, почала здригатися, ніби від 
землетрусу. Лампади перед іконами гойдалися, мов 
кадило у попівських руках, а з настінного стелажа 
попадали з гуркотом книги. Кілька гучних ударів 
почулося з підлоги, наче якийсь коваль гримнув 
по ній важкою кувалдою. Дві дошки відскочили,  
відкриваючи чорну діру посеред церкви. Звідти 
вилетіла зграя сполоханих кажанів.  
Отець Назарій зі страху втягнув свою масивну 
голову у фелон, його руки, що тримали святу книгу,  
тряслися, немов у пропасниці. Він глибоко вдихнув,  
маючи намір довершити обряд, проте йому не дали 
це зробити. Крізь відчинені двері до храму вбігли 
селяни, п’ятеро дужих чоловіків на чолі з війтом і 
накинули на панночку товсту рибальську сітку. 

– Лови відьму! – заверещав червонопикий 
селянин із вродженою заячою губою і 
витрішкуватими очима.  
– В’яжи її, Семене! – кричав війт, не випускаючи 
з пальців натільного дерев’яного хрестика, що 
звисав із шиї на шнурочку. 
Семен, кремезний парубок, наймолодший серед 
них, майстерно обмотав у сіть тіло панночки, після 
чого чоловіки звалили ношу на плечі й понесли у 
двір.  
– Швидше, хлопці, швидше! – квапив своїх 
Опанас Головань, він же сільський війт. – Бо як 
очуняє, то загинемо тут усі!  
Панночка не опиралася, лише зрідка ворушила 
червоними чобітками. Зате священник пробудився 
наче з глибокого сну. 
– Що ви задумали, іроди?! – кричав він. –  
Негайно дайте їй спокій! Вона щиро покаялася і 
примирилася з Господом! 
– Чудово! Тепер їй легше буде постати на Суд 
Божий! 
– Йди до храму, чесний отче! – суворо наказав 
війт Опанас, трясучи пишними вусами. – Ми 
рятуємо село й увесь християнський світ!  
– Не смійте, чуєте! – волав отець Назарій. – Вона 
зреклася чорнокнижництва і тепер дитина Божа, як 
і всі! 
– Та мовчи вже, набрид! – кремезний Семен 
штовхнув священника в груди. Тоді отець сів на 
сходах перед храмом і закрив обличчя рясою,  
голосно волаючи про Божу кару.  
– Нема вам прощення! Ви не кращі за відьмаків!  
Анатема!