Частина 2: Глава 11

ЧАСТИНА 2 
Глава 11 
Весна у Грушівку прийшла рано. Вже у першу 
неділю березня небо покинули сірі хмари, а весняне 
сонце розщедрилося на теплі промені. Зі стріх осель 
скапувала тала вода. Весело задзюркотіли струмки,  
несучись наввипередки до старого Дніпра. 
Перші перелітні плиски святково цвірінькають,  
гріючись на сонечку і співають жваві пісеньки. З 
церковної служби йдуть люди, радіючи відчутному 
теплу і славлячи Всевишнього, що сподобив зиму 
перезимувати. 
Пелагія зайшла у напівтемну кімнату панночки 
й розсунула цупкі густі фіранки. Світло щедрим 
снопом увірвалося у царство мороку і змусило 
вродливу дівчину заворушитися під ковдрою.  
Катерина неохоче прокинулась. Хотіла вилаяти 
служницю, та було вже пізно: хитра Палажка, мов 
прудка лисиця, чкурнула зі світлиці: 
– Неси воду для вмивання! – злісно кинула 
кріпачці услід. – І косу мені заплетеш!  
А невдовзі ошатна панночка у квітчастій плахті,  
із новенькою барвистою хусткою на плечах вийшла 
в сад. Вдихнувши свіже повітря, вона прошепотіла: 
– Яка краса… 
Крук Коракс, що кружляв неподалік,  
роздратовано каркнув і сів на набубнявілий бузковий 
кущ. Чорний птах вже давно був невдоволений 
поведінкою панночки, а точніше, її бездіяльністю. 

Катерина чомусь відмовлялася вдаватися до чарів 
і якимось дивним чином навчилася не помічати 
крука. Ще на початку зими вона звела зі світу 
кількох збунтованих селян, які надумали підпалити 
панську садибу, бажаючи знищити найперше її,  
відьму, «що несе погибель усьому християнському 
світу». Сталося так, що вони утрьох зійшлися до 
однієї хати і там самі себе, піддавшись якомусь 
дивному затьмаренню розуму, спалили. На тому 
лиха у Грушівці закінчилися, якщо не зважати на 
випадок із Микитою-псарем. 
Панночка внадилась ходити до нього на 
псарню, відверто залицяючись до статного парубка 
і, подейкували у селі, довела його до гріха. Але 
потім із Микитою сталося щось незрозуміле, наче 
з глузду зійшов. Втратив дар мови й очі його стали 
витрішкуваті, немов у причинного. Але тому що з 
псами поводився добре, то сотник і надалі залишив 
його у псарні. 
Зі збунтованими селянами сотник поквитався.  
Деяких закував у кайдани і відправив у темницю, а 
когось наказав сікти канчуками, щоб живого місця 
не лишилось на спині. Заколот у Грушівці затих,  
наче й не було. Війт на колінах благав прощення.  
Лука Іванович його простив, але попередив: «Щоб 
жодна душа не сміла образити честь моєї донечки.  
Бо інакше – начувайтесь!». Люди прийняли цю 
вимогу, поводились люб’язно та з пошаною.  
Катерина підтягнула з плечей до шиї хустку.  
Як вона колись раділа весні! Як весело святкувала 
з дівчатами запусти перед Великим постом. Як 
тріпотіло її дівоче серденько, коли ранньої весни знаходила у себе на підвіконні букет духмяних 
пролісків, зібраних дбайливими Гнатовими руками 
ще вдосвіта і залишеними тут, аби порадувати свою 
кохану… Гнатику любий! Вже більше не пригорнеш 
свою голубоньку до серця…  
Сльозинки пливли її блідими вилицями. Раптом 
вона почула віддалені звуки чарівної музики,  
яка линула з протилежного боку саду. Катерина 
повільно рушила до джерела мелодії.  
Коракс неспокійно закаркав, проте дівчина 
вчергове вдала, що його не бачить. Дивовижнізвуки 
переливалисяміжсобою, створюючипрекраснугаму 
музичних барв, у яких віддзеркалювалося і весняне 
довгоочікуване сонце, і пробудження природи, і 
дзюрчання води, із перший спів жайворона.  
Там, де сад закінчувався і починалися сінокосні 
луки, на широкому пеньку сидів чоловік і грав на 
скрипці. Поряд лежала проста овеча шапка, а з 
дорожньої полотняної сумки визирав об’ємний 
фоліант Святого Писання. Старенька свитка на 
плечах, мабуть, не сильно його зігрівала. Коли 
незнайомець глянув на панночку, її ніби кинуло в 
жар. Подовгувате обличчя чоловіка вкривали дрібні 
зморшки, а сива чуприна свідчила про поважний вік.  
«Він старший за мого батька, – подумала дівчина, –  
йому десь під сімдесят». 
Незнайомець відклав скрипку і привітався. 
– Мир тобі, дівчино! 
Тільки-но він вимовив ці слова, як крук Коракс 
упав на землю, немов уражений стрілою, і з нього 
посипалося чорне пір’я. «Прожени цього виродка 
зі своєї землі! Прожени негайно!» – приказував 
злісно птах. Панночка з подивом глянула на свого пекельного супутника, ще жодного разу він себе так 
не поводив. Це її вельми зацікавило. Хоч її увагу 
захопив дивний незнайомець, що сидів перед нею 
на пеньку й невимушено усміхався. 
– І тобі миру, чоловіче добрий! – відповіла 
ввічливо. – Мене звуть Катерина, я дочка власника 
цих земель, сотника Луки Бобиренка. 
Коракс підскочив до панночки й боляче дзьобнув 
її в ніжку. Пересиливши біль, вона запитала: 
– Яку чудову мелодію ти грав! Чи сам її створив? 
– Ні, – похитав головою незнайомець, – цю 
музику написав відомий венеційський композитор,  
якого звали Антоній. Коли я її граю на скрипці, то 
на мить забуваю про свій старечий вік й уявляю 
себе молодим хлопчиком, що біжить квітчастими 
луками назустріч сонцю…  
– Справді, прекрасна музика! – погодилась 
Катерина. – Але ти не назвав себе. Хто ти? І звідки 
ти до нас примандрував? 
Чоловік наче ненароком вдарив смичком 
розбурханого Коракса. І сталося диво! Крук зник 
безслідно, наче розчинився у повітрі. 
– Моє ім’я Григорій, – відповів, – я мандрівний 
філософ і митець. Обходив пів світу, аж до західного 
моря-окіяну, побував на Святій Землі, а тепер 
вертаюся ближче до рідного села, бо вже чую, що 
скоро доведеться давати звіт Творцеві. 
Панночка стала поруч, притулившись спиною до 
стовбура яблуні. Її страшенно зацікавив цей дивний 
чоловік, який крім вигравання прекрасної музики 
ще й зумів позбутися Коракса. Вона спитала: 
– Ви так спокійно говорите про близьку смерть…  
Хіба вам не страшно? 
Філософ всміхнувся.