Глава 10

Глава 10 
Недільного ранку плакало холодним дощем 
осіннє небо. Плакали люди, що зібралися на 
сільському кладовищі. Плакав старий сотник Лука 
Бобиренко, витираючи вказівним пальцем скупі 
сльози. Не страждала тільки Катерина. Вона стояла за широкою спиною батька, вбрана у синю вишиту 
свиту, мовчки спостерігала за похороном. 
Сільський священник, отець Назарій, взявся 
обкаджувати позолоченим кадилом відкритий 
гріб, у якому лежала Ганна Петрівна Бобиренко.  
Синювата шкіра її сухого й непривабливого 
обличчя моторошно виблискувала під одинокими 
дощовими краплями, а зімкнуті на грудях кістляві 
пальці немовби намагалися зачепитися за невидиму 
опору… 
Панотець кадив, шепотів молитви та з острахом 
поглядав на сотника. Він спочатку категорично 
відмовився ховати за християнським звичаєм новопреставлену. Це ж не жарти: п’ятеро душ бачило, як 
пані Бобиренчихащодуху бігла до криниці. Церковні 
канони суворо забороняють ховати самогубців. Але 
Лука Іванович, коли почув відмову, розізлився і,  
схопивши бідного отця за барки, почав трусити ним 
примовляючи: 
– Мене не спинить, що ти слуга Божий! Як не 
зробиш усе, як належиться, то скуштуєш шкіряних 
канчуків! Будуть тебе доти сікти, допоки шкіра не 
злізе! 
Що залишалося бідному священнослужителю 
чинити? Погодився, але з умовою: до Божого храму 
покійну не заносити, одразу усім іти на цвинтар.  
Ганнина сестра Олена гірко зітхала, витирала 
обличчя змокрілою хустинкою і промовляла лише 
одне: 
– Як могла вона таке вчинити? Ганна так любила 
життя! 
Сільський війт Опанас Головань, статний дядько 
з ріденькою сивою чуприною та помітним здалеку черевом, стояв біля гробу зажурений, сповнений 
смутку й тривоги. За останні дні це вже п’ята небіжчиця й усі вони відійшли неприродною смертю.  
Його блукаючий погляд час від часу зупинявся на 
молодій панночці, а потім боязко линув далі. Дивні 
чутки ширилися швидко і гнітили усе населення 
Грушівки. У почуте важко було повірити, а ще важче 
щось із цього приводу сказати… 
Стривоженими виглядали сотникові служниці 
Мокрина і Пелагія. Та й інші сільські дівчата –  
Харитина, Галина, Христина – з острахом позирали 
у бік колишньої подруги. Усіх охопив якийсь 
невидимий дух страху та непевності. 
Худорлявий дяк Мирон, тридцятилітній парубок 
з помітним горбом на спині, жалібно затягнув:  
– Упокой, Спасе наш, із праведними рабу Твою 
Ганну й осели її у дворах Твоїх, як написано. Не 
зважай, як благий на прогрішення її вольні та 
невольні, свідомі та несвідомі, Чоловіколюбче!  
Люди протяжно проспівали «Амінь!», після того 
гугнявим голосом дяк почав читати псалми і канон. 
Панночка відчула, що попри холодний осінній 
вітер їй стає душно. Дивний жар розливався усім 
тілом. Відчувався брак свіжого повітря, хоча 
навкруги було просторо. Крук Коракс сидів на 
паркані, який оточував родинну Бобиренкову 
усипальницю, раптом він стривожився і став 
неспокійно літати навколо похоронного зібрання. У 
голові в панночки чулося: «Терпи, як тільки можеш!  
Згодом я тебе навчу, як цьому опиратися!».  
Катерина стиснула кулачки. Її вкидало то у 
нестерпний жар, то у могильний холод. Та коли 
священник почав читати Євангеліє, сталося непередбачуване. Панночка втратила свідомість.  
Шкіра на обличчі набула жовто-зеленого відтінку,  
дівчина впала на вологу землю. З її напіврозкритих 
вуст лилася густа біла піна, а в шалених конвульсіях 
здригалося тіло.  
Першими заверещали жінки, тітка Олена й 
кріпачка Мокрина: 
– Ой, лихо! Рятуйте панночку! 
– Та це ж падуча! 
– Тримайте її за руки й ноги! 
– Щоби язика собі не прокусила! 
Сотник Лука Іванович перший кинувся до 
дочки: 
– Лебідонько моя… Катрусю, що з тобою?  
Він дужими руками схопив дівчину за плечі 
і розпачливо дивився на її жахливі муки. Гайдуки 
Дорош і Свирид, а ще конюх Оверко, а з ними 
молодий псар Микита розіпхали люд і взялися 
рятувати панночку, притиснувши її до землі.  
Нарешті до них приєднався і священник Назарій.  
Відштовхуючи цікавих, він високо підняв кропило 
і з молитвою почав окроплювати дівчину святою 
водою.  
І тут очі панночки раптово розплющилися. Вона 
здригнулася усім тілом і чотирьох здоровенних 
чоловіків відкинула від себе, немов дрібних котенят.  
Засміялася білими зубами, уподібнюючись до 
хижого звіра. Низький чоловічий голос, подібний 
до гарчання, вирвався з її грудей: 
– Я вас знищу! Тут не залишиться нікого з 
живих! Я вас ненавиджу! 
Люди відсахнулися від неї, мов від прокаженої.  
Залишився поруч тільки батько, не вірячи в те, що відбувається. Жінки хаотично хрестилися і 
призивали на поміч Бога, діти голосно плакали.  
Ніхто не знав, що чинити далі. 
Нарешті панночка підвелася і, обтрусивши зі 
свити мокру землю, мовчки пішла у бік панського 
дому. Всі почали поволі розходитись. Священник з 
дяком, взявши церковні книги, поспішно покинули 
кладовище. 
Сотник наказав своїм слугам: 
– Чого стоїте як вкопані? Опускайте труну в яму.  
Свирид, Дорош, Оверко та Микита,  
перезирнувшись між собою, взялися до роботи. 
*** 
Сотник сидів за столом, обхопивши голову 
обома руками. На дворі вже почало сутеніти,  
кімната майже занурилась у темряву. Тільки 
маленька лампада в куті підсвічувала потьмянілий 
лик Богоматері. Лука Іванович важко зітхав, він 
відмовлявся вірити у небилиці, які йому годину 
тому переповів Явтух. Не могла його рідна дочка,  
його голубка й квіточка Катруся бути причетною до 
цих моторошних подій. А припадок на кладовищі 
– від душевного потрясіння через загибель матері.  
Хоч вони й не вельми ладнали, але ж рідна кров!  
«Завтра звелю запрягти бричку і відвезу її до 
Києва, – думав собі сотник, розтираючи ділянку 
серця, – там і доктори, і різні знавці наук, там 
Свята Лавра, угодники Божі. Помоляться й будь-яка 
падуча чи бісівське лихо відступить».  
У двері тихо постукали і, не дочекавшись 
відповіді, відчинили. На порозі стояв схвильований 
Явтух Ковтун.