Глава 9

Глава 9 
Кілька днів Грушівку лихоманило. Село гуло,  
мов стривожений мурашник. Селяни збиралися 
на вулицях, на майдані, під церквою, у корчмі й 
переповідали одні одним жахливі новини, ще й із 
фантастичними подробицями. Темні дощові хмари нависли над усім Подніпров’ям, не даючи 
найменшому сонячному промінчику проникнути 
в це осіннє царство сірості. Ще й дворові пси 
заповзялися рити ями ледь не на кожному подвір’ї 
і пронизливо завивати, лякаючи своїх забобонних 
господарів.  
Неподалік від згарища Попенкової хати спинилася стара вдова Агафія, яку ще називали 
Карпихою. Напівзігнута, вона ціпком відігнала 
гусей з дороги на лужок, де ще трохи зеленіла трава.  
Поправивши очіпок на сивій голові, крикнувши на 
довгошийого гусака, щоби не займав молодих гусок,  
вже хотіла йти додому, як почула пронизливий 
голос:  
– Хай Бог помагає вам, Агафіє Тарасівно! Куди 
прямуєте? – червонощока молодиця років сорока,  
огрядна, мов копиця сіна, підійшла впритул і 
поклонилася. 
– Та не на вечорниці, либонь, – буркнула 
стара, оглядаючи молодицю. – А ти, Лукіє, звідки 
плентаєшся? Знову пліткувати ходила?

– Та що ви таке кажете?! Обмови й пересуди –  
то гріх! Панотець застерігав, що у пеклі пліткарі всі 
будуть розпеченими гаками за язик підвішені. А я,  
між іншим, від нього йду…  
Агафія поплямкала беззубими яснами і криво 
посміхнулася. 
– Ну, що ж, отченько наш удівець і йому самому 
нудно між утренніми та вечірніми…  
– Бог з вами, Агафіє Тарасівно! Ходила я службу 
замовляти на задушну суботу, бо ж річниця смерті 
батька буде…  
– Е-хе-хе! То я так, жартую… – стара наблизила 
своє зморщене обличчя до молодиці. – А як отець 
наш, поховав неборака Гната? 
Лукія скривилась і швидко закліпала очима.  
– Відмовився! Сотникові гайдуки на чолі з 
Явтухом Ковтуном закопали невідспіваного… Кажуть, закон церковний непорушний: самогубів 
на цвинтарі не ховати. От і парубка схоронили на 
леваді…  
– Свят, свят!.. – баба дрібно перехрестилася. –  
Такий молодий і таке лихо! 
– Я чула від людей, – Лукія зігнулася до старої 
і стишила голос, – що то наша панночка його звела.  
Щодня до нього бігала…  
– Святі апостоли! – прошепотіла Агафія. – Як 
же? 
– А ще говорять… Але заприсягніться, що 
нікому! – молодиця очікувально поглянула на стару. 
– Бігме! – баба перехрестилася. 
– Подейкують, що бачили сотникову дочку 
Катерину, як вона виходила з Лисячого Яру і йшла 
до Явдохи Попенкової… 

– І що?! – Агафія округлила очі й сплеснула в 
долоні. – Не інакше, як стара Коцюбиха до цих усіх 
бід причетна!  
– Тихо! Цить! – перервала стару молодиця,  
озираючись довкола. – Дивіться, сюди сам сотник 
їде!  
Панська бричка, запряжена двома вороними 
рисаками, зі скрипом зупинилася біля вигорілого 
тину. Оверко, ще молодий конюх, а заодно й кучер,  
кинувся відчиняти дверцята, але сотник Бобиренко 
сам зіскочив з брички. Поруч ішли два його вірні 
гайдуки Свирид та Дорош, чоловіки поважного віку 
з посрібленими вусами й побіленими скронями.  
Сотник ступив кілька кроків до згарища. Під 
сап’яновими чобітьми хрускотіли обгорілі черепки 
глечиків, що колись красувалися на тину. Він обвів 
понуримпоглядомвкритесажеюподвір’я, зупинився 
на місці хати та стодоли, від яких залишилися тільки 
обвуглені бруси та шматки глини. Скрушно похитав 
головою. Грудний Свиридовий голос вивів сотника 
зі задуми. 
– Дивні діла Господні, Луко Івановичу! – козак 
підійшов, тримаючись рукою за потилицю. – Так,  
наче татарва селом пронеслася…  
– І мене це дивує, Свиридку, – сотник блиснув 
на гайдука з-під лоба, – то таки підпал…  
Бобиренко у супроводі двох гайдуків обійшов 
подвір’я. Дрібний дощик з південним вітром розвіювали їдкий димок.  
– Якісь рештки від Попенків знайшли? –  
поцікавився сотник.  
– Так, пане, – підтвердив Дорош, який був 
вищий від свого товариша на пів голови. – Війт зі селянами вранці все розгребли й дістали обвуглені 
кістки трьох людей… 
– Так, – пробурмотів Бобиренко ледь чутно, –  
старий Попенко зі жоною і дочка-бідолашка…  
Оверко-конюх, що стояв коло брички та чув усю 
розмову не витримав: 
– А якою ж красунею була! 
Сотник насупив густі сиві брови, а Свирид 
сплюнув.  
– Скажи війту, – суворо розпорядився сотник,  
звертаючись до Свирида, – щоб склав бумагу до 
повітової управи про втрату господарства і душ. А 
Попенків поховати як належиться, за мій кошт. 
– Слухаюсь, пане, – Свирид поклонився і рушив 
до свого коня. 
Сотник ще довго стояв, дивився на попелище,  
якийсь дивний сум закрався до його душі. Зграя 
чорних ворон, що зірвалася з дерев у захмарене небо,  
заполонила усю околицю зловісним карканням. 
*** 
Ганна Петрівна вже годину клячала перед 
іконою Богоматері й молитовно заломлювала руки.  
Її молитва мимохіть переривалася нав’язливими 
думами, що гострими списами впивалися у 
свідомість. «Одночасна смерть Явдохи і триклятого 
Гната не є випадковістю. Я розбудила могутні темні 
сили. Для чого я взагалі до тої Явдохи пішла? От 
горе! Гріх тяжкий! Прости мене, Божа Мати! Я 
знала, що чари – то гріх, але хотіла добра для моєї 
доньки…» 
При згадці про Катерину, Ганні Петрівні стало 
недобре. Вона пригадала вчорашню розповідь кріпачки Мокрини, що начебто люди бачили, як її Катря 
ішла з Лисячого Яру до обійстя Попенків. Страшна 
підозра обплутала серце матері терновим вінцем…  
«Все моє життя пішло шкереберть зі появою на світ 
цього дитяти, воно ледь не занапастило мене під час 
пологів. Бабки-повитухи не давали жодної надії на 
те, що я розроджуся. Вже тоді моя дитина з мене 
спустила всю кров! Майже цілий рік пролежавши 
немічною у постелі, я стала нелюбою моєму 
чоловікові, він перестав тішити мене своєю увагою,  
казати теплі слова, лише зрідка привозив із ярмарків 
якісь дешеві подарунки… А свою милу ластівочку,  
донечку-квіточку кохав безмірно! Не дитя, а цариця 
в хаті! Усе небо, усі зорі для золотенької Катрусі!»  
– Ганна Петрівна почала бити поклони. – Пробач 
мені, Божа Мати! Грішна я!» 
Двері до світлиці нечутно відчинилися. На 
порозі стояла панночка. Її розплетене волосся 
спадало на плечі, а дивний блиск в очах і бліде 
обличчя свідчили про внутрішню напругу. Вона 
повільно наближалася до матері. Ганна Петрівна 
почула шурхіт за спиною і блискавично підвелася,  
поправляючи вишиту плахту 
– Чого тобі, Катерино? – тривожно запитала. –  
Чому ти так не мене дивишся?  
Але дівчина відповіла не одразу. В її пальцях 
блиснула велика циганська голка, обмотана 
червоними нитками. Різкий поштовх – і голка 
боляче вколола праву долоню ошелешеної матері. 
– Це тобі за те, що ти розбила моє серце! Що 
отруїла моє життя! Що згубила душу мого любого 
Гнатика!