Глава 8

Глава 8 
Обійстя Явдохи Попенко знаходилося на 
протилежному кінці Грушівки, неподалік сільської 
церкви, обіч інших хат. Батько дівчини, Яків 
Попенко, знаний у навколишніх селах бондар, уже 
зовсім немолодий, згорбився над черговою діжкою,  
рівняючи дощечки молотком. Крізь відчинені 
віконниці було помітно, що в хаті хтось порається 
біля печі, ймовірно, стара Попенчиха, а, може, й 
сама Явдоха. Біло-сірий димок бадьоро пнувся у 
блакитне небо, виринаючи з облізлого димаря.  
Тільки-но панночка наблизилася до тину, як 
злісно загавкали два невеликі песики, стрибаючи 
короткими лапками на похилений тин, намагаючись 
відігнати непрохану гостю. Катерина зиркнула на 
них і вони чимдуж побігли за стодолу із жалібним 
скавулінням. Тим часом з хати вийшла Явдоха,  
витираючи вогкі руки об стару вишиту запаску. 
«А вона таки красуня…» – майже без злості 
подумала панночка. Блискуче смолянисте волосся 
прикривало тендітні плечі, а смаглява шкіра 
уподібнювала дівчину до циганки. Її чорні брови 
звузились на переніссі, голос звучав гнівно:  
– Що ти тут забула? Ми державні селяни2 і 
твоєму батькові не належимо, тому йди туди, звідки 
прийшла! 
Старий бондар відклав молотка і від подиву 
роззявив рідкозубого рота. «Вільні то вільні, але 
чи ж можна так із дочкою сотника розмовляти…»  
– замислився. 2 Державні селяни – велика станова група в Російській імперії 
у XVIII – XIX ст., які користувалися казенною землею і були 
залежними і від держави, проте вважалися особисто вільними.

– Тебе провідати прийшла, – панночка відчинила 
хвіртку і ступила на подвір’я, – вирішила тобі борг 
віддати!  
– Ніхто нікому нічого не винен! – крізь зуби 
процідила Явдоха. – Забирайся геть або пошкодуєш!  
– Пропасницею мене поб’єш чи, може, сухоти 
нашлеш? – панночка повільно наближалася до 
порога хати.  
За плечима Явдохи появилася матір і сердито 
блиснула витрішкуватими очима. Вона очевидно 
була обізнана у справах дочки, тому рішуче 
заступилася: 
– Те, що люди брешуть, то нас не обходить! А 
як ти будеш нас оббріхувати, то я піду до війта і все 
розкажу!  
Явдоха помітила, як непрохана гостя дістає з 
полотняної торбинки темно-сіру глиняну ляльку.  
Явдоха похолола. Тільки й змогла промимрити: 
– Батьку! Мамо! Біжіть у хату й зачиніться 
там. Дістаньте дерев’яного хреста з розп’яттям, що 
колись привезли з Києво-Печерського монастиря і 
моліться! 
– Що ти таке кажеш, доню? – старий Попенко 
від подиву витріщився на Явдоху. – Чи у тебе, може,  
гарячка? 
– Хутко в хату! – заверещала Явдоха.  
Проте було надто пізно. Катерина, мов ангел 
смерті, уся прекрасна у своєму гніві та німій люті.  
Її очі метали блискавиці. Вона смикнула пальцями 
і відламала ляльці ліву ногу. У цю мить Явдоха 
зойкнула і впала просто на порозі. Її ліва гомілка 
неприродно вигиналася з-під коліна. На обличчі 
чорнявки застиг нестерпний біль. 

– А-а-а! благаю тебе, Катерино, змилуйся! 
Однак молода відьма не зупинилася, а повільно 
наближаючись, відламала у ляльки спочатку на 
правиці долоню, а потім й усю руку. Голосно 
хруснули кістки і вивернулися суглоби. Нестерпний 
крик заполонив усе подвір’я і понісся над 
пожовклими садами. 
– Це не я! – волала Явдоха, заливаючись слізьми.  
– Мене найняли за гроші! 
Панночка нависла над нещасною грозовою 
хмарою. Коракс тривожно затріпотів крильми: 
– Кра-кра! Стережись! 
Зі стодоли вибіг розлючений Яків Попенко,  
наставивши перед себе гострі селянські вила. Ще 
мить і тіло Катерини було б проштрикнуте наскрізь,  
як стиглий гарбуз. Але відьма, вчасно схаменувшись,  
виставила долоню і прошепотіла закляття. 
Почувся гучний гуркіт, немов від громовиці, а 
бідного Попенка якась сила відкинула до стодоли.  
Він, пролетівши десять аршинів, гепнувся об землю.  
– Хто тебепідкупив? – злісно зашипілаКатерина,  
нагнувшись до лиця нещасної Явдохи. 
– Це все вона! – голосно схлипувала і стогнала 
дівчина. – Твоя мати!  
– Що? – не повірила почутому відьма. – Що ти 
верзеш? 
Вона нігтем продерла глибоку борозну на тілі 
ляльки.  
– Кажи правду, бо замордую! 
– Це щира правда! – Явдоха єдиною здоровою 
рукою вчепилася за ногу панночки. – Саме вона 
дала мені золотий червонець і п’ять аршинів 
англійського сукна. Вона сказала мені, що має для 
тебе іншого жениха!

Панночка з огидою висмикнула ногу і відійшла 
від Явдохи, що мучилася у конвульсіях. Щоб 
швидше все завершити, вона відщипнула ляльці 
голову. Справу зроблено. Тепер треба спокійно 
обдумати все сказане Явдохою про матір. Найкраще 
це буде зробити у Гната вдома. Але піти з подвір’я 
їй не дозволили. 
Явдошина мати вискочила з хати, немов шуліка,  
тримаючи Христове розп’яття: 
– Згинь, зловісна! – кричала вона. – Пропади під 
землю, проклята відьмо! 
Панночка відчула, як її голова пішла обертом 
від невідомого нападу слабкості. Голос Коракса 
підказував: 
– Біжи й захищайся вогнем! 
Катерина почала повільно відходити, з останніх 
сил піднесла руки вгору. Раптом посеред подвір’я 
спалахнув ясний сніп вогню, розповзаючись 
й охоплюючи все подвір’я, стодолу та хату. Зі 
стайні вибігли злякані свині, розлетілися кури, а 
переполохані пси, перескочивши тин, дременули в 
степи. Явдошина мати, злякавшись, перечепилася 
об поріг і впала в охоплених полум’ям сінях. Двері 
зачинилися. 
Панночка видихнула з полегшенням і поспішно 
покинула охоплене жаром подвір’я. Йшла не 
озираючись. З усіх сторін до пожарища бігли селяни 
з відрами. Неподалік на дзвіниці вдарили дзвони у 
набат.  
Катерина втихомирила голос свого сумління,  
який ризикнув їй докоряти за невинні душі 
Явдошиних батьків. У її житті не може бути 
слабкості та співчуття. Але те, що вона побачила у Гнатовій хаті, підкосило ноги вже їй самій. Посеред 
світлиці на мотузці висів її любий Гнат. А на стіні 
вапном вибілені слова: «Я не можу так жити».