Глава 6

Глава 6 
Панночка незчулася, як покинула Лисячий 
Яр. Її ноги у червоних чобітках, мов несамовиті 
рисаки, несли її стежиною через кручі й вивели 
на околиці села. Вона мимохідь відчула, що знає 
назву кожної рослини, дерева чи куща, знає про їх 
лікувальні властивості. Глянувши на тисячолисник,  
який завжди ріс обіч дороги, біліючи дрібненькими 
квіточками до пізньої осені, одразу ж збагнула, як 
ним можна вгамувати будь-яку кровотечу. Гілки 
омели, що розповзлися по старому осокору, який 
з правіків ріс під хатами, тамують головний біль. І 
ще сотні різноманітних способів лікування зіллями!  
Отруйні рослини, як, наприклад, болиголов чи 
блекота, що за кілька хвилин могли звалити з ніг 
найміцнішого козака, викликали блиск у її очах.  
Привороти й відвороти, дурман-зілля, що позбавляє 
глузду, корінці, що призводять до безпам’ятства –  
все це юна чарівниця закарбувала у своїй пам’яті,  
маючи намір застосовувати у ділі.  
Вона бачила незліченні золоті скарби, що 
манливо виблискували під насипом степового 
кургану. Алебагатствоне вабилоїїзовсім, принаймні 
у цю мить. Їй відкрилася страшна правда про те,  
як молода відьма Явдоха зачарувала її нареченого.  
«Ну, стривай, підла зведенице, ти дуже скоро будеш 
благати милосердної смерті, але не отримаєш її!».  
Панночка рвучко стиснула зуби. Її душа палала 
такою ненавистю, яку колись навіть не змогла б собі уявити. Вона ладна була хижо роздерти суперницю 
на тисячі шматочків і кожен з них спалити в печі.  
Цей гнів додавав їй сили, дівчина не противилась 
йому. Поруч літав чорний, як смола, крук. Його 
маленькі очка спостерігали за дівчиною, а з дзьоба 
інколи виривалось зловісне «кра-кра-кра!». Крук 
з’явився одразу після того, як Катерина вимовила 
страшну присягу і скріпила її власною кров’ю.  
Стара Коцюбиха пояснила дівчині: 
– Це твій новий помічник. Його звати Коракс 
і він буде тобі передавати послання від нашого 
володаря. 
Вже за кілька митей дівчина почула чоловічий 
голос у себе в думках: «Катерино! Тепер ми будемо 
разом до кінця! Я тобі помагатиму в усьому. Крім 
тебе мене зможуть бачити тільки відьмаки й відьми,  
але таких зовсім мало. Звертайся до мене, коли 
матимеш потребу». 
Здивування минуло і тепер панночка майже 
не звертала уваги на Коракса, що майже нічим не 
вирізнявся серед ворон.  
Розумом і серцем Катерина перебувала біля 
Гната із трепетомочікувала омріяного возз’єднання.  
План порятунку коханого склався швидко. Лишень 
вона переступила поріг рідної хати, як відразу,  
скориставшись відсутністю Мокрини та Пелагії,  
кинулася до комори й набрала до невеликого 
глиняного кухлика жменьку просіяного борошна.  
Та виходячи із комори, таки зустрілася з матір’ю. 
– Куди це ти? – щиро здивувалася Ганна 
Петрівна, високо піднявши брови. – Вирішила тісто 
замісити? 

У панночки від слів матері запалахкотів 
внутрішній гнів, мов вогонь у ковальському горні,  
проте холодна розсудливість узяла гору: 
– Змішаю з жовтком і прикладу до лиця, –  
вдаючи покору відказала дочка, – бо після довгих 
ридань шкіра почервоніла, а я дівка на виданні… 
– Ясна річ, що на виданні, – пробурмотіла матір,  
все ще з подивом оглядаючи Катерину, – те, що 
батько відтермінував сватання, то це тимчасово.  
Все одно буде по-моєму! До Михайлового дня тебе 
засватають, хочеш ти цього чи ні!  
Панночка відчула, що внутрішнє полум’я готове 
вибухнути й спопелити матір, проте Коракс, що 
примостився на краю печі, застережливо каркнув і 
навіть підняв смолянисті крила.  
«Кра-а-а, ще не пора-а-а!» – пролунало в голові.  
Дівчина мовчки побрела до своєї кімнати. У цей 
час двері знадвору відчинилися. Увійшла Мокрина,  
несучи дві зарізані гуски, слідком за нею дріботіла 
Пелагія.  
Ганна Петрівна звернулася до служниць: 
– Мокрино! Скубатимеш гусяче пір’я, то будь 
пильною: грубі пір’їни одразу ж викидай. Щоби 
потім на новій подушці було зручно спати!  
– Так, пані, – жінка смиренно схилила голову, –  
тільки найдобірніший пух зберемо!  
– Катрю! – гукнула господиня дому. – Може,  
допоможеш пух дерти? Подушки все ж тобі на 
придане!  
Але панночка встигла замкнути двері, гучно 
грюкнувши мідним засувом. 
Ганна Петрівна роздратовано блиснула злісним 
поглядом і кивнула головою: «Що за покоління 

підростає? Та за моєї молодості слово матері 
дорівнювало закону божому! А тепер? Ех…».  
Переконавшись, що двері надійно замкнені,  
панночка дістала з пазухи сушений корінь любистку,  
який передбачливо зірвала з-під Коцюбишиної 
стріхи, і взялася дрібненько нарізати його на 
дерев’яній дощечці. Після цього перетирала його 
у глиняній ступці. Поглянула за вікно – день уже 
хилився до надвечір’я, бо старі ясени обіч стодоли 
кидали довжелезні тіні через усе подвір’я. 
Дівчина зловісно зиркнула на крука Коракса,  
що тихесенько сидів на спинці різьбленого крісла 
й мовчки спостерігав за кожним її рухом. Вона 
дбайливо змішала білосніжне борошно і світлобурий перетертий корінь любистку. «Тепер 
найголовніше – треба вимовити потрібне закляття». 
Схилившись над столом, Катерина вимовляла 
дивні слова якоюсь чудернацькою мовою.  
Незрозумілі вислови, проголошені пошепки,  
звучали магічно. Це імена могутніх стародавніх 
духів, які цими закляттями пробуджуються із 
надр потойбічного світу і готові зробити все, щоб 
прислужитись їй, молодій володарці таємничих 
знань.  
Від ритуалу стемніло довкола, а пес Сірко у 
дворі жалібно завив, немов голодний вовчисько на 
повний місяць, потім із тихим скавулінням сховався 
у дерев’яній буді.  
«Все готове, – сказала собі панночка, – тепер,  
Гнатику, ти нікуди не втечеш від свого щастя!».  
Дівчина дбайливо згорнула порошок у маленьку 
срібну пудреницю.