Глава 5

Лисячий Яр проліг поміж Чумацькими пагорбами і був віддалений від села на всього лише триста 
сажнів. Назву свою ще з давніх-давен він здобув 
через велику кількість лисячих нір, які траплялися 
тут чи не на кожному кроці. І хоча багато спритних 
селян ловили рудохвостих хижаків, але лисів 
все одно не меншало, а кури й гуси в Грушівці 
періодично зникали. Краями стрімких обривів 
розросталися кущі шипшини та глоду, а місцями ріс 
терен. Тому-то навіть у сонячну погоду в ярах був 
затінок.  
Панночка швидко крокувала малопомітною 
стежкою і сторожко озиралася. Ще б пак!  
Вона наважилась піти у місце, яке славилось 
моторошними історіями! Її завжди рум’яне личко 
трохи зблідло від недоспаної ночі й незліченних сліз, але очі палали рішучістю, а стиснуті кулачки 
додавали впевненості.  
Колись давно, ще за часів славної Козаччини, на 
протилежному від села боці Лисячого Яру, де між 
Чумацькими пагорбами проходить битий торговий 
шлях, стояла стара корчма. Дві великі дерев’яні хати,  
стодола та конюшня були обгороджені добротним 
парканом у два аршини заввишки і межували зі 
стрімким урвищем, за яким і починався яр. Дорога 
з Чигирина на Переяслав та Київ була залюднена 
торговцями, полковими козаками, паломниками 
до лаврських святинь та іншими мандрівниками,  
що вирушали дорогами Гетьманщини. Корчма і її 
власники, вихрещені юдеї Шмулевичі отримували 
щоденно чималий зиск від пожильців. П’ять 
поколінь хазяїв корчми встигли змінитися, поки не 
сталася трагедія. 
Одного весняного вечора до корчми заїхав 
секретар самого голови Малоросійської колегії 
ротмістр Кольцов. Статний офіцер, якому ще не 
було тридцяти, разом з трьома соратниками добряче 
випили й перед сном почали агресивно залицятися 
до дівчат-прислужниць, схиляючи їх до важкого 
гріха. Коли молода господиня Софія Шмулевич 
дорікнула панам офіцерам і вказала на негідну 
поведінку, то сам Кольцов її схопив й, перекинувши 
через плече, поніс до своїх покоїв. Старого батька 
Шмулевича, який кинувся боронити дочку, заколов 
палашем на сходах, а матір її застрелив з пістоля. 
На ранок стривожені пожильцізнайшлимертвих 
господарів й усю прислугу, шестеро молодих дівчат,  
які висіли підвішеними на мотузках у саду. Здійняли крик, ґвалт, викликали місцевого війта і повіреного 
з Переяслава, проте, коли почули, хто все це вчинив,  
то швидко заборонили собі навіть згадувати про 
нещастя. А домагатися справедливості було нікому.  
Єдина, хто вижила, була дворічна дочка Софії,  
маленька Секлета, яку врятувала одна зі служниць.  
Вона виховала її, давши своє прізвище – Коцюба.  
Дівчина виросла і з часом переселилася на своє 
родове обійстя. Пізніше ширилися чутки про 
заняття чарами Секлети. Граф Кольцов одного разу 
приїхав до старої корчми й на очах у кількох селян 
спалив себе живцем. Після того Секлету Коцюбу 
почали боятися…  
Колюча ожина подряпала панночці ногу, боляче 
вколола, немов не пускаючи далі. Десь у заростях 
чагарів зловісно закричала якась птаха, проте ніщо 
не могло зламати волі молодої дівчини, що вирішила 
здійснити задумане. Піднявшись крутою стежиною 
на узвишшя, вона вийшла до старезних воріт корчми, що дивом трималися і боляче скрипіли від 
найменшого подуву вітру.  
Широке подвір’я вкривав килим різнотрав’я:  
тут давно не топтались постоли та шкіряні чоботи.  
У конюшні пустували стійла, а в загати роками не 
складали сіно й солому. Дивлячись на цю пустку,  
закрадалась думка, що тут взагалі люди не живуть,  
проте сірий димок із димаря свідчив про чиюсь 
присутність.  
Панночка штовхнула плечем ветхі двері ізайшла 
у маленькі сіни. 
– Добридень! – тихим голосом привіталася 
гостя. – Чи є хто вдома?

У хаті панувала напівтемрява. Ліворуч від входу 
чорніли важкі дубові двері, які були замкнені, але 
ті, що праворуч були відчинені навстіж. У великій 
світлиці стояла громіздка піч, яку давно не білили.  
У великому отворі-віконці палахкотів вогонь,  
кидаючи на стіни таємничі тіні. 
Панночка тривожно притисла кулачок до грудей.  
Їй згадалося, як у дитинстві (а вона народилася 
кволою та немічною) місцева знахарка замісила 
житнє тісто і хотіла її «запекти» у ледь тліючій 
печі, мовляв, дитина не допеклася в утробі, а піч 
усе довершить. І вже майже запхали немовля у тісті 
до печі, а батько в останню мить заборонив. Багато 
дітей таке «лікувальне запікання» не переживало, їх 
виймали вже не дихаючими. У такому випадку бабка 
сказала б: «Бог дав – Бог забрав! Така в дитинки 
доля!» 
– Твій батько тебе тоді врятував... – хриплий 
старечий голос пролунав з-за спини дівчини.  
– Ой! Хто тут? – озиралася на всі боки. 
– Твоя доля вела тебе усе життя до моєї хати. І 
ось ти тут… 
Катерина побачила, що на малій канапі лежить 
стара баба, вкрита брудно-зеленою веретою, що й 
замаскувала її поміж темними стінами. Маленька 
й худенька (не вища за два аршини), лежала на 
високих подушках. З-під чорної хустки виднілися 
пасма білого, мов молоко, волосся. Її обличчя 
нагадувало запечене яблуко і водночас шкаралупку 
волоського горіха: усе коричневе та вкрите великою 
кількістю глибоких зморшків.  
Лякали іїї руки, які радше були довгими кістками 
з натягненою на них темною шкірою. Проте ця моторошна, старезна кістлява баба була живою,  
про це свідчили її очі. І це викликало у панночки 
здивування. Світло-блакитні, живі, озерної чистоти 
очі. Немов би хтось узяв і старі столітні вийняв, а 
молоденькі, невинні оченята примостив у майже 
зотлілі очниці. Хоча ні, невинними їх не назвеш аж 
ніяк… 
– Заходь, Катрю, заходь… – проскрипіла стара,  
ледь ворушачи потворним беззубим ротом. – Я вже 
давно тебе дожидаю. 
– Звідки ви мене знаєте? – дівчина поволі себе 
опанувала й малими кроками підходила до лежачої 
бабки. – І як ви дізналися, що я прийду? 
Стара видала дивний звук, який панночка не 
зовсім зрозуміла: не то сміх, не то кашель. На стінах 
світлиці Катерина не побачила жодної ікони чи 
хреста, а лише пучки коренів, кетяги сушених ягід і 
віночки із трав та листя дерев. 
– Я тебе знаю від народження, – пробубніла 
стара, – це ж я тебе тоді хотіла в печі спекти, але 
не судилося. Відтоді про тебе постійно щось чую.  
Ге-ге!  
Знову почувся не то сміх, не то грудний кашель. Двері вхідні рипнули і на порозі з’явився 
дуже маленький чоловічок, карлик. Весь у дранті,  
замурзаний, обріс давно нечесаною чорною 
чуприною та бородою, а на плечах у коромислі 
тримав два неповні відра з водою. Очевидно повні 
не доніс би. 
– Це Мачок, мій слуга і помічник. – представила 
карлика Секлета. – Він німий, але чує дуже добре.  
Колись злі люди позбавили його язика. Що б я без 
мого Мачка тепер робила?! Ех!..