Глава 4

Глава 4 
Панночка проплакала усюніч. Вонамайже ніколи 
в житті не давала волі сльозам: ані через образи, ані 
через якусь печаль, ані на похоронах. Через те мати 
називала її черствою крицею. А тут за одну ніч 
виплакала стільки, що вистачило б на п’ятьох.  
Умившись і сяк-так прибравши волосся, дівчина 
вдосвіта вискочила з хати і чимдуж побігла до Гната,  
бажаючи порозумітися з ним. «Будь-що йому прощу,  
– думала панночка, ступаючи дорогою, – лиш би був 
моїм довіку». Нарешті побачила скромну Гнатову 
хатину, оточену яблуневим садом, який уже встиг 
пожовтіти від перших холодних ночей. Молодий 
господар сидів на високому порозі й дивився 
порожніми очима. Кудлатий Рябко сумував поруч і,  
побачивши Катерину, гучно загавкав.  
– Гнатику, серденько моє, ти вчора пішов і навіть 
не попрощався…  
Панночка розпочала з легкого докору, хоча носила в серці інші слова. Парубок підніс голову і 
дивився на дівчину, не розуміючи, хто вона і чого 
від нього хоче. 
– Ти наче не впізнаєш мене? – здивувалася 
панночка. – Це ж я, твоя Катруся! 
Дівчина погладила тендітними пальцями густу 
Гнатову чуприну. Це дало такий ефект, наче юнака 
вжалила оса. Він відсахнувся усім тілом і його 
добродушне обличчя враз спохмурніло.  
– Ненавиджу тебе! – просичав він, бризкаючи 
слиною. – Забирайся геть з мого подвір’я і щоб ноги 
твоєї тут більше не було!

– Що?!! – Катерина не вірила власним очам і 
вухам. – Чи ти перепив варенухи, чи, може, глузд 
втратив? 
Вона притулила долоню до його чола, щоб переконатися, чи нема гарячки, але швидко відсмикнула 
руку. Чоло було холодніше від зимового льоду. 
Гнат стрімко кинувся до дівчини, немов шуліка 
на бідну горлицю, відштовхуючи її дужими руками 
до тину. Його стиснуті посинілі вуста шепотіли: 
– Геть! Геть! Геть! 
Коли панночка опинилася на шляху, то знову 
зайшлася плачем. Гіркі сльози лилися потоками 
й душили, мов хижа зміюка, не даючи вимовити 
жодного слова. Боліли груди від штовхань, якими 
Гнат випихав її зі свого двору. Вона почувалася 
приниженою, цілковито знищеною. Закривши 
обличчя руками, панночка побігла додому, спотикаючись і падаючи, розбиваючи коліна. 
Гнат стояв під старим явором і незграбно тряс 
головою, намагаючись прогнати якесь марево, що 
затуманило свідомість, не давало волі думкам і 
почуванням. Потім, стискаючи скроні пальцями,  
він побрів до хати. Рябко жалібно заскавулів,  
проводжаючи поглядом господаря…  
*** – Дівчата кажуть, що бачили, як Гнат вів Явдоху 
за руку, як ішли вони, немов голубки, за селом.  
Палажка стояла перед ліжком, на якому лежала 
панночка. Вона смутно тулилася до подушок, з очей 
лилися рясні сльози. Палажка боязко наважувалася 
ще щось додати до сказаного. Нарешті глянула на 
замкнені двері й вимовила: 

– Подейкують вже давно, що Явдоха знається на 
чарах. Її покійна бабка ворожила людям на картах 
та злитому воску, а інколи замовляла різні хвороби.  
Часто їх бачили удвох на заплавах та балках, коли 
вони збирали різні зілля, копали коріння. Торік 
стара раптово померла у Страсну П’ятницю, то 
тепер люди за потреби йдуть до онуки…  
Панночка підвелася над подушками і промовила 
хрипким голосом: 
– То вона, гадюка, йому чари дала випити. Он 
воно що! А я дивуюся, що наче підмінили мого 
Гнатика. Ніби зовсім чужа людина… 
Очі дівчини спалахнули дивним блиском. А 
Палажка, радіючи, що змогла визволити від важкої 
задуми панночку, далі продовжила: 
– Скажу більше: у селі боятьсямолодоїЯвдошки.  
Якщоїїбабусяще інколимогладопомагатилюдям, то 
ця тільки шкодить. Кажуть, що недавно зурочила все 
господарство Захара Кандиби. Спочатку найкращий 
кінь зламав ногу, то мусили дорізати; потім одна за 
одною погинули три корови, а минулого місяця його 
жінка Оксана поранилась серпом на жнивах і за 
тиждень згоріла від гарячки. Тепер Захар догоджає 
Явдошці так, ніби в неї у наймах. Весь висох, мов 
хорт, а до людей навіть не вітається. Все дивиться 
кудись у порожнечу вицвілими очима. 
– Точнісінько так, якмій Гнатик… – прошепотіла 
панночка, підводячись із ліжка. 
– А я й сама не раз помічала, що Явдоха, коли 
стоїть на церковній службі, то жодного разу не 
перехреститься. А на самого Спаса… 
Тут Палажка змушена була зупинити свою 
розповідь, бо двері різко відчинилися і до світлиці увійшла Ганна Петрівна у вишитому корсеті, а за 
нею – сам сотник Бобиренко, зазираючи тривожно 
на похнюплену дочку. 
– Палажко! – наказала скрипучим голосом пані.  
– Йди-но хутко до Мокрини й допоможи їй на кухні. 
– Добре, пані! – кріпачка прудкою вивіркою 
зникла за дверима. 
Сотник поважним кроком пройшовся кімнатою 
і сів на різьблене крісло за столом. Ганна Петрівна 
наблизилася до дочки, що сиділа на незастеленому 
ліжку й понуро дивилася у підлогу. 
– Уже майже полудень, а ти сидиш тут невмита 
й нечесана на посміховисько усім чесним людям! 
Катерина глянула з-під лоба на матір і втомлено 
відповіла: 
– Нездужаю, полежу сьогодні у ліжку…  
Лука Іванович захвилювався: 
– Щось болить, донечко? Може якісь ліки треба?  
Кажи…  
Катерина зітхнула і сльози горошинами 
покотилися по щоках: 
– Душа в мене болить, – чесно зізналась дівчина,  
– і дихати важко…  
Ганна Петрівна невдоволено скривилася: 
– Що за дурниці?! – тембр її голосу ставав усе 
вищим. – Яка ще душа?! Втерли носа на гульках і це 
що, кінець світу? 
Панночка повільно підвела очі на матір.  
– Приводь себе до ладу і світлицю причепури!  
– льодяним голосом наказувала мати. – Можливо 
завтра прибудуть свати з Кийлова. Орест Макух,  
син полкового судді хоче до тебе свататись.