Глава 2

Глава 2 
На церковну службу панночка їхала в критій 
бричці разом із матір’ю. Старий козак Явтух 
Ковтун весело розмахував батогом, підганяючи 
двійко вороних рисаків. Наспівуючи під ніс якусь 
пісеньку, він із доброю заздрістю поглядав на свого 
господаря, який вирішив їхати до церкви верхи. 
Ех, колись вони отак цілою сотнею галопом 
скакали по степу, переслідуючи ногайців чи патрулюючи південні землі від ворога. А тепер не те…  
Прийшла старість, козак Явтух втратив спритність,  
погладшав і в сідлі бував вкрай рідко. 
Під церквою Ковтун спритно, як на свою огрядність, підбіг і відчинив дверцята брички. Допоміг 
жінкам зійти сходинками й чемно вклонився. Сам 
до храму не зайшов, залишився на подвір’їзіншими 
односельцями розкурювати люльки.

Уцеркві було людно, але службу не розпочинали,  
чекали на пана сотника. Коли Лука Іванович разом із 
дружиною й дочкою урочисто пройшли до амвона і 
сіли у спеціально для них приготовані крісла, тільки 
тоді отець Назарій розпочав святкову літургію. 
Довгов’язий бородатий аскет зі скорботним 
обличчям довго розмахував кадилом біля сотника з 
родиною, потім – біля престолу й ікон. Після цього 
густим баритоном затягнув: 
– Благословенне Царство Отця і Сина, і Святого 
Духа, всігда, нині і присно і во віки віков! 
Старенький гугнявий дяк на чолі бабського хору 
протягнув урочисто:  
– Амінь! 
Панночка намагалася зосередитися на молитві,  
старанно хрестилася, та атмосфера у церкві спочатку навіяла думки про нещасливу долю їхнього 
священника, отця Назарія, який рано овдовів, залишившись бездітним та самотнім. Пізніше панна 
розмірковувалапродалеківідідилії сімейні стосунки 
власних батьків, коли матір Ганна Петрівна не дає 
навіть миші непомітно проскочити в хату, до всіх 
справ пхає свого носа. А батько кохає її, терпить 
прикрий та нестримний характер. «Ні. В моєму 
житті так не буде! Ми з коханим Гнатиком збудуємо 
своє щастя по-іншому!».  
Катерина намагалася угледіти в храмі, де стоїть 
її любий соколик. Вона роззиралася навсібіч. Матір 
помітила неуважність доньки й боляче штурхнула її 
ліктем. 
Служба тривала не менше двох годин, а коли 
закінчилася, то панночка, не дожидаючись батьків,  
що гомоніли з панотцем, безапеляційно заявила: 

– Я поспішаю до тітки Олени. Мені ще хату 
потрібно з дівчатами приготувати, бо ж сьогодні 
вечорниці!  
– Сподіваюсь, не досвітки? – Ганна Петрівна 
суворо поглянула на дочку важким поглядом.  
– Мамо!.. – Катерина з викликом зиркнула на 
матір. 
– Нехай іде хоч на три дні! – батько широко 
усміхнувся. – Це її діло, молоде!  
Ганна Петрівна хотіла щось заперечити, та 
підійшов отець Назарій. А панночка, ледь стримуючись від радощів, зробила низький поклін перед 
іконостасом і поспішила залишити храм. 
*** 
Тітка Олена була рідною сестрою Катерининої 
матері, але відрізнялася цілковито іншою вдачею.  
Навіть зовні жінка була зовсім не схожа на Ганну 
Петрівну – низькоросла, кругленька, майже завжди 
усміхалася попри те, що вже два роки ходила 
вдовою, а єдиний її син одружився у сусіднє село.  
Тому місцева молодь часто обирала Оленину 
хату для проведення веселих та багатолюдних вечорниць. Удова таким відвідинам була вельми рада,  
приймала під своїм просторим дахом навіть до 
півсотні парубків і дівчат. Та що й казати, наперекір 
своєму майже п’ятдесятиліттю, господиня могла 
після випитої чарочки пуститися у танок і дати 
такого лиха закаблукам, що й молоді позаздрять.  
Племінницю вона зустріла тепло.  
– Здрастуйте, тітко! Помагай вам Боже! –  
панночка чемно схилила голову.

– А, це ти! Проходь, Катрусю! А ми з Гапкою 
та Палажкою уже прикрашаємо хату. Зараз будемо 
розвішувати на ікони нові рушники та й стелити 
вишиті обруси на столи. Обирай собі роботу до душі:  
або допомагай мені з рушниками, або зараз дівчата 
прийдуть вареники ліпити, то долучайся до них…  
– Добре, тітко, буду біля вас…  
Панночка поклала принесені у торбах харчі біля 
розмальованої квітами печі й заходилася застеляти 
обруси. 
Аж тут гамір з вулиці та дзвінкий дівочий сміх 
сповістили, що прийшло ще десяток помічниць.  
Ось тоді робота закипіла по-справжньому! На 
стільницях замісили близько пуду тіста, іншімоторні 
руки одразу почали його розкачувати й витискати 
округлі варениці, у які заліплювали заздалегідь 
приготовану начинку: сир солоний і сир солодкий,  
картопля з грибами, тушкована капуста з морквою,  
тертий мак з горіхами. А насамкінець дівчата 
подіставали дрібні мідяки, кожна нашкребла на них 
якийсь власний знак: який хлопець знайде вареник 
із моєю копійкою, той і стане моїм нареченим. 
Паніматка Олена поправила білу хустку і 
скептично покивала головою: 
– Лиха то витівка, дівчата! Колись, ще за часів 
моєї молодості, один хлопець, якого звали Остап 
Когут спробував такого вареника з копійкою на 
свою біду... 
– І що сталося? – Пелагія з острахом схопилася 
за руду косу, заплетену колоском, забувши що пальці 
замащені тістом.  
– Та як що? – буркнула Олена. – Вдавився 
хлопець. Добре, що по сусідству жив старий Микита Паливода, який у полку лікував козаків,  
от він прибіг і якось дістав ту лиховісну копійку 
з горла. Але бідолашний Остап залишився на все 
життя заїкою.  
– Отакої! – здивовано видихнула панночка,  
роздумуючи над вареником. – То що, дівчатам не 
ворожити на копійках? 
– Ще чого! – вибухнула одна з дівчат, що саме 
заліплювала мідяки. – Я ж хочу знати, яка доля мене 
чекає…  
– Казки це все! – поважно протягнула господиня 
дому. – Добру долю людині Бог подає, а злу вона 
собі сама легко вимайструє. Я у ворожбу, наприклад,  
ніколи не вірила. 
– Але ж цікаво… – панночка схвильовано 
зиркнула у вікно.  
– Катрю, а тобі ж нема на кого ворожити! Вже всі 
знають, якого парубка ти собі причарувала. Навіть 
твоя мати знає! – тітка Олена підморгнула дівчатам. 
– Та ж чи не від вас?! – панночка суворо глянула 
на тітку. 
– Бог з тобою, дитино! Чи я тобі ворог? – Олена 
побожно сухим кулачком вдарилася в груди. – Гнат 
– чудовий хлопець, золоті руки. Усі навколишні 
села ходять до нього чоботи шити. У батька свого 
вдався!  
– Але моя мати, на жаль, з вами не погодиться…  
– дівчина смутно подивилася тітці у вічі, важко 
зітхнувши. – Одна надія на батька… 
Паніматка хотіла ще щось сказати, але двері 
відчинилися і зайшли хлопці, переносячи через 
поріг бочку квасу і великі скляні бутлі з горілками та наливками. Дівчата почали жартувати з ними.  
Робота кипіла. Минув полудень.  
*** 
Віночком із червоними квітами та барвистими 
стрічками Катерина прикрасила голову. Він 
гармонійно поєднався із червоно-чорними 
візерунками на сорочці та квітчастій вишитій плахті.  
Палажка, кружляючи над панночкою, що княгинею 
сиділа перед дзеркалом, неспокійно позирала на 
двері. Їй самій кортіло якнайшвидше дістатися своєї 
хати і почати чепуритися.  
Сонце уже сховалося за дніпровими кручами і 
на Грушівку напливали сутінки. 
Катерина злегка усміхнулася пухкими губами 
своєму образу в дзеркалі. Їхнє село славиться на 
увесь край жіночою вродою, але блиск її краси 
не здатна затьмарити жодна грушів’янка. Вона 
згадувала, як на Івана Купала вперше позбавила 
спокою Гната, як вночі вони, взявшись за руки, разом 
перескакували багаття і жодного разу не обпеклись. 
Відтоді Гнат майже щовечора приходив під 
старі верби коло ставу і вони, обійнявшись, могли 
до світанку сидіти під безкрайнім зоряним небом,  
слухаючи стрекотіння цвіркунів і співи жаб’ячих 
хорів. Тільки далекі миготливі зорі були свідками 
їхніх почуттів, що раптово спалахнули й миттю 
розгорілися у справжнє кохання. Коли Гнат зізнався 
у щирій любові, то починав розповідати про давні 
часи, про Січ, козацькі бувальщини, про ляхів та 
турків, про військові походи. Його батько ще був 
справжнім козаком і навіть у юнацькі роки кілька років проживав на Січі. Катерина, яка завжди 
крутила носом, коли її батько починав козацькі 
оповідки, тепер слухала уважно, підперши тоненьке 
підборіддя кулачками.  
Молодята не могли натішитися одне одним.  
Вони лічили години, коли настане пізній вечір, засне 
сувора Ганна Петрівна, щоб можна було знову збігти 
стежкою до ставка і зустрітися у палких обіймах.  
Невідомо, що їх найбільше п’янило: чи млосне 
літнє повітря, наповнене ароматом липового цвіту,  
чи пристрасні поцілунки під незрівнянний спів 
солов’я. Ніби сам Бог влаштував весь світ тільки 
для них і такого щастя годі було ще десь пошукати. 
Катерина літала на крилах і відкидала будьяку згадку про можливих старостів від місцевих 
женихів. Її рішучі відмови засмучували Ганну 
Петрівну і вона часто влаштовувала сварки з 
дочкою. А сотник Лука Іванович, який дочку любив 
та леліяв безмежно, тільки покашлював і задумливо 
підкручував свої вуса. 
Панночка відволіклася від думок, кружляючи 
перед дзеркалом. Настрій на душі був пречудовий.  
Вона лагідним медовим голосом сказала: 
– Палажечко, біжи одягатися. Бо за годину 
почнуться вечорниці. І ще… Візьми це коралове 
намисто. Я його дарую. Воно тобі пасуватиме!  
Панночка дістала зі скриньки найкращі коралі,  
ціна яких була не меншою, аніж за доброго вола 
і дбайливо одягла на шию служниці. Навіть на 
простій полотняній сорочці прикраси сяяли 
блиском. Палажка прошепотіла: 
– Це мені? Ой!..