Частина 1: Глава 1

ЧАСТИНА І 
ГЛАВА 1 
Якщо хтось запитає, де найкрасивіша місцина у 
верхній Наддніпрянщині, то кожен від Переяслава 
і до самого Києва вам переконливо скаже, що це 
Грушівка. Одні вважатимуть Грушівку великим 
хутором, а інші рішуче заперечать: та ні, невелике 
село. Сотня білобоких хат із дбайливо прошитими 
стріхами оточені пишними фруктовими садами.  
Поміж деревами неодмінно ховаються вулики, з яких 
божі комахи облітають свої щедрі медоносні угіддя. 
Правий берег повноводого Дніпра утворює 
стрімкі кручі, в надрах яких гніздиться незліченна 
кількість ластівок, стрижів та іншого небесного 
птаства. А лівий берег грушівські рибалки вподобали 
собі для знаменитих рибних промислів. Осетрина 
та сомина найвищого ґатунку потрапляє звідсіля на 
столи багатих міщан Києва, Чернігова, Переяслава та 
Полтави. Чумаки інколи ще з ночі стоять у чергах,  
щоб купити найкраще з ранкового лову. 
ЛюдиуГрушівці веселійпрацьовиті. Від ранньої 
весни до пізньої осені трудяться, не покладаючи 
рук, дякують Богові за прожитий день і зароблений 
шматок хліба. 
Управляє всім на селі пан сотник Лука Іванович 
Бобиренко, поважний і розсудливий господар. Він 
успадкував землі від свого діда, козацького полковника, що отримав цю місцину в посілість від 
самого ясновельможного гетьмана як даровизну за 
героїзм у поході проти турка. Упродовж півстоліття глухий хутірець, у якому животіло шістдесят душ,  
розрісся до мальовничого села кількістю населення 
до тисячі осіб.  
Добрі ґрунти щедро родили збіжжя, яке два 
вітряки перемелювали на першосортне борошно.  
Множилися поголів’я худоби, а на панський табун 
гнідих та вороних коней приїздили подивитися 
купці з усіх околиць Переяславського полку. 
Пан Бобиренко був колись знатниним козаком 
на гетьманській службі, передусім він славився 
доброю вдачею, любив простих людей і всіляко 
їм допомагав. Окрім відпрацювання встановленої 
законом панщини, дозволяв і навіть заохочував 
селян провадити власне господарство. Завжди 
був у доброму гуморі, оточував себе такими ж 
челядниками, побратимами, з якими не один пуд 
солі з’їв у військових походах. 
Якщо сотник Лука Іванович здобув славу веселуна та добряка, то дружина його Ганна Петрівна,  
завжди сувора й насуплена, частенько позирала на 
всіх холодним поглядом своїх блакитних очей. Її 
худе, видовжене обличчя вкрай рідко прикрашала 
усмішка, а через постійне невдоволення глибокі 
борозни зморшок торкнулися чола. Ось і цього 
осіннього ранку вона влаштувала сварку з чоловіком,  
спричинену «негідною поведінкою» їхньої єдиної 
дочки Катерини. 
– Сонце вже у всі вікна зазирає, а тобі байдуже,  
що твоя дочка спить! 
Ганна Петрівна, сидячи на лаві біля вікна,  
вишивала білу серветку. Враз сердито глянула на 
чоловіка, що вмостився за великим столом і наминав 
галушки.

– Так свято ж сьогодні, жінко! Покрова1 
! Нехай 
поніжиться наша ластівочка ще трішки. Молодий 
сон – наймиліший…  
Сотник примружився від сонячного світла, яке 
крізь фіранки проникало у кухню. Витерши довгі 
сиві вуса рушником, він по-козацьки їх підкрутив.  
Тоді весело підморгнув служниці Мокрині, що завзято поралася коло печі. 
– Їй вже виповнилося двадцять років! – Ганна 
Петрівна боляче вколола пальця. – Ще рік-два і її 
ніхто вже заміж не візьме. Залишиться в дівках на 
наші голови, бо до монастиря з таким норовом не 
пустять!  
– До монастиря!.. – сердито буркнув сотник,  
відклавши дерев’яну ложку. – Скажеш таке! Ми 
стількироківнашу душечку ростилине для того, щоб 
у чорні ризи одягнути! Я онуків ще хочу дочекатися.  
Та й хазяйство потрібно комусь залишити... 
– Ну то побалакай з нею, – вже лагідніше 
сказала жінка. – Скільки можна сватів із гарбузами 
відсилати?!  
Сотник схилився над столом. Кілька разів 
перехрестившись на святі ікони, бо звершив свій 
сніданок. 
– Гаразд, поговорю. – Лука Іванович підійшов і 
поцілував дружину у квітчастий очіпок. – Недавно 
балакав зі мною полковий суддя з Кийлова, хоче 
синка свого зі сватами до нас прислати… 
– Свят, свят, свят! – господиня дому широко 
перехрестилася. – Слава тобі, Господи… Може,  
нарешті це станеться!  
1 За старим стилем свято Покрови святкувалося 1 жовтня.

– Побачимо! – сотник кинув оком на своє відображення у дзеркалі, що виблискувало у чистій 
бронзовій рамі, пригладив сиву чуприну і вийшов 
на двір. 
– Мокрино! – звеліла металевим голосом Ганна 
Петрівна. – Скажи Пелагії, нехай негайно будить 
панночку й одягає її до церкви. Час вже пізній. 
– Так, пані. Йду.  
Огрядна кріпачка Мокрина витерла вогкі руки 
об запаску й пішла шукати свою дочку Палажку,  
яка прислуговувала панночці Катерині. Коли важкі 
дубові дверізамкнулися і Ганна Петрівна залишилася 
одна, вона задумливо глянула на стиглі червоні 
яблука на гілці, що билися об віконне скло. Її губи 
майже нечутно шепотіли: «От і кінець прийшов твоїй 
вольниці. Підеш під вінець, нікуди не подінешся.  
А цього босоногого голодранця, що навколо тебе 
вертиться, я знайду спосіб як віднадити…» 
*** 
Два гамірні горобці сіли на віконниці та з 
цікавістю зазирали у запітнілі шиби, вишукуючи 
собі якихось нових вражень. Стара чорна ворона з 
горіхом у дзьобі вмостилась на сливову гілку поруч і 
проганяла пернатих шибеників хрипким карканням. 
У просторій світлиці на широкому дерев’яному 
ліжку лежала панночка, додивляючись казковий 
сон, що осяював її прекрасне обличчя не згірш від 
світанкового сонця. Її шовковисте чорне волосся 
розстелилося навколо невеличкої голівки на 
подушці, а лебедина шия вигнулася так по-дитячому 
беззахисно, що кожен живописець спокусився б 
такою природністю. Пухкі малинові вуста блаженно усміхалися – це додавало обличчю ще більшого 
виразу щастя та безтурботності. 
Їй снився гігантський зелений луг, вкритий 
жовтогарячими кульбабами. Вона у легкому блакитному платті обіймає свого любого Гната, чорноволосого та смаглявого парубка з ликом херувима.  
Вони перелітають, немов комашки, з однієї квітки на 
іншу. П’янкийнектарквітівйароматщемливогокохання зовсім затуманили Катерині розум. Вона не здатна 
ані мислити, ані щось говорити, тільки віддатися цій 
безмежній радості, що опанувала її дівочу душу. Тепло 
Гнатового тіла було настільки реальним, що серденько 
панночки почало калатати швидше й гучніше, долоні 
спітніли. Роса на квітках не була холодною, а ніжила 
теплом їхні босі ноги. Райський спів птахів та мелодія 
весняного вітру гармонійно доповнювали цю ідилію.  
Катерині захотілося зупинити час і залишитися у цій 
миті назавжди.  
Порив вітру підхопив угору десятки величезних 
парасольок перезрілих квітів. Гнат, схопившись за 
одну, підіймався вище й вище, аж поки не дістав 
неба, де почав чудернацьке кружляння, немов у 
казковому танці. Катерина від захоплення дзвінко 
засміялася і заплескала тендітними долоньками.  
Раптом, наче з-під землі, вилетів здоровенний 
чорний крук, блискавично вхопив милого серцю 
Гната й швидко проковтнув. Панночка тільки 
й змогла скрикнути. Від цього й прокинулася,  
відчуваючи у грудях неспокій. Долоні, а також усе 
тіло були липкі від поту…  
«Це все безглуздий сон, – заспокоювала себе 
дівчина, – інколи, як щось насниться, то хоч живим 
до Бога лізь!».