Розділ дев'ятий

   В  коридорі я зустріла ще двох хлопців і брата Алекса. Його брат підійшов до мене ближче. Він був такий самий красивий, як і Алекс. Високий, з світлішим волоссям, ніж в брата і світло карими очима.  Але якщо погляд Алекса був спокійний, беземоційний і  холодний,то його погляд був теплим. Коли дивишся в його очі, то стає затишно і можна одразу зрозуміти, що він душа компанії. Одним словом дивитися на них одне задоволення. 

– Доброго ранку. З Алексом вже все добре ? Його життю нічого не загрожує ? – ввічливо запитав хлопець.

– Доброго. Так, з ним все добре. Просто прослідкуйте, щоб він не займався спортом, поки рана повністю не загоїться. Бо шви від навантаження можуть розійтися. Документи на виписку вже готуються, тому через деякий час він вже може піти додому. 

  Всю нашу розмову уважно слухали ті двоє хлопців, але так і нічого не сказали. 

– Добре, дуже вам дякую. Гарного дня ! – Він посміхнувся мені і відійшов вбік, щоб я могла пройти.

– Навзаєм, – я посміхнулася йому у відповідь і пішла вниз. 

   Я вирішила дізнатися про Алекса трохи більше. Знайшла його медичну картку і сіла читати. Алекс Вествуд. 25 років. Хронічними захворюваннями не хворів.Також був вказаний його номер телефону і місце проживання. Більше нічого цікавого я не знайшла. Значить він старший від мене на чотири роки. Але в мене всеодно мало інформації про нього. Я хочу знати більше. Поки я читала його медичну картку, документи на виписку вже були готові. 

  І вот я знову стою біля дверей його палати. Маю надію, що востаннє. Я ще не розібралася до кінця чи хочу його бачити в своєму житті. Я зайшла всередину. В палаті були всі ті троє хлопців і брат Алекса. Всі вони подивилися на мене одночасно. Схоже я перервала якусь важливу розмову. Але винною я анітрохи не почувалася. Я подивилися в сірі очі Алекса. Звикла вже, що як тільки бачу його, дихання пришвидшується. А серце стукає аж у вухах. Я притлумила тремтіння в пальцях і підійшла трохи ближче до хлопця. 

– Документи на виписку вже готові, тому можеш збиратися. Це рекомендації від лікаря. Дотримуйся їх і тоді швидше одужаєш, – я просягнула йому листок з рекомендаціями. Коли він забирав його, то   торкнувся своїми пальцями моїх. Це тривало лише декілька секунд, але в той момент мене ніби током вдарило. Ми не могли відвести погляд один від одного. Його очі ніби стали ще темніші. В них можна легко загубитися. Це заворожувало. Я ледь змусила себе відірвати від нього погляд і забрати руку. Я перевела подих і вирішила, що мені треба якнайшвидше піти звідси, бо добрим це не закінчиться. Моя рука потянулася до кулону на шиї і я  обхопила його пальцями. Прокашлялася і зробила кілька кроків назад. Саме тоді до мене прийшло усвідомлення, що всі в цій палаті на нас витріщалися. Я шкірою відчувала їхні погляди. Мені стало так незручно. Тоді я зустрілася з поглядом з тим хлопцем, який зайшов в палату минулого разу. Ім'я я так і його не знаю. І його погляд мені не сподобався. Він був холодним і пробирав аж до костей. В його погляді можна було побачити відразу. До мене ? Чому ? Ми ж навіть не знайомі.  Від його погляду хотілося втекти світ за очі. Так на мене ще ніхто ніколи не дивився. Ніби я образила його особисто. В чому його проблема ? Моїм тілом пробігли мурашки. І вони не були приємні. 

– Швидкого одужання ! До побачення,  – швидко сказала я і обернулася. 

  Це вже стало звичкою, що як тільки я хочу йти мене наздоганяє один голос. І екстрасенсом не потрібно бути, щоб здогадатися чий він. 

– Краще сказати до скорої зустрічі. Зовсім скоро ми знову зустрінемося, Ванессо, – він сказав це з такою впевненістю, що я не здивувалася б якщо це справді сталося. 

  Від його слів в мене також пішли мурашки по тілу. Але на відміну від мурашок, які виникли через слова його друга, ці були приємні. Він не викликав в мені страху і огиду до нього.  А те, як він вимовив моє ім'я взагалі щось. Ніхто ще не вимовляв його з такою інтонацією, як він. Все-таки дізнався як мене звати. Цікаво як ?

– Побачимо,  – спокійно сказала я, хоча в моєму тілі був цілий ураган. І коли я вже оберталася, щоб закрити двері, то побачила на його обличчі посмішку. Виявляється, що в нього навіть є ямочки. В нього взагалі є хоча б якісь недоліки ? 

  Я хоть колись після розмови з ним буду себе нормально почувати. Чи це назавжди ? Завжди моє серце буде вискакувати з грудей ? А руки будуть тремтіти ? А може це наша остання зустріч ? Від цієї думки в моїх грудях щось стислося. Стало важко дихати. Я не розуміла чому. Ми ніхто один одному. Чому стало боляче від думки, що я його більше не побачу. Нісенітниця якась.