Розділ восьмий

     Ранок  в мене почався як завжди. Я не спіша почала збиратися. Нічого особливого. Як завжди вийшла швидше ніж потрібно. Ми ніколи з Адель не ходили на роботу разом. Я люблю прогулятися неспіша перед роботою. Випити каву. Подумати. А вона завжди виходить з дому вже прямо перед роботою. Я рання пташка, а вона сова. Мені не важко вставати зранку. Навіть навпаки. Тому зранку нас не можна зустріти разом. Частіше разом ми йдемо ввечері додому. І сьогоднішній день не виняток. Я вийшла з дому.  До робити була ще година. Я мала час.

   Нікуди не поспішаючи, я пішла в свою улюблену кав'ярню. Там роблять найсмачнішу каву в місті. Це вже стало моєю звичкою. Якщо не вип'ю кави зранку, день буде поганим. Перевіряла вже не раз.  Як завжди взяла собі карамельне латте. Коли тепло я йду в парк і п'ю каву там. В мене там навіть є улюблена лавочка. Але, оскільки, зараз холодно, то я лишилася в закладі.  Сіла біля вікна. Було ще дуже рано, тому людей не було дуже багато на вулицях. А ті, які були, то поспішали сховатися від холоду десь. Снігу з кожним днем ставало все більше. Дороги не встигали навіть чистити. Сніг був повсюди. Куди не глянь - краса. 

  І тільки зараз я дозволила собі подумати над словами подруги. До того я не дозволяла собі це робити. Якби почала думати з вечора, то не заснула б. Прокручувала б в голові всі події, які сталися знову і знову. 

   З такого боку на цю ситуацію я не дивилася. Можливо, вона має в чомусь рацію. Може, якщо я почну його сприймати, як початок чогось нового в моєму житті, то стане легше ? Я зможу  дивитися йому  в очі без сорому. Мої щоки не будуть палати, а в грудях я не буду відчувати печіння. Моє дихання нарешті заспокоїться поруч з ним. Зараз, коли я на нього дивлюся в моїй пам'яті виринає той спогад з тієї ночі. І тоді мені стає так соромно. Так, я розумію, що це мій досвід і мені від нього не втекти. Але це не означає, що я дуже хочу бачити людину, яка була свідком цього. Але якщо подивитися на це з іншого боку, то він допоміг мені подивитися на світ з іншого боку. Розтормосив мене. Він ніби “вдихнув ” в мене життя. Після зустрічі з ним я змінила свій погляд на життя. Тепер я чітко розумію, що щоб не сталося, якби важко не було я більше ніколи навіть не подумаю про те, щоб скоїти самогубство. 

  Вже прийшов час йти на роботу. Я, не поспішаючи, встала і  вийшла з кав'ярні і пішла в сторону лікарні. Прийшла якраз вчасно. Як і кожного ранку спочатку я переодягнулася. А потім пішла пошукати Адель. І поки ми говорили до нас підійшла одна з медсестер. 

– Ванессо, підійти в 21 палату , – сказала вона.

– Навіщо ? – здивовано запитала я. Я знала, що в тій палаті знаходиться Алекс. Що сталося ?

– Я хотіла перев'язати йому рану, а він не дозволив. Сказав, що хоче тебе бачити. Що хоче, щоб саме ти перев'язала йому рану.

  З кожним її словом мої очі все збільшувалися. Що він робить ? Чого він хоче цим досягти ? 

– Добре, я зараз підійду,  – збентежено відповіла я.

  Старша медсестра кивнула і пішла. Тоді Адель штурхнула мене в бік. Я спантеличено подивилася на неї. Її очі почали світитися.

– Що ? – запитала я, припіднявши брови.

– Ви домовилися зустрітися ?  Тоді чому ти зразу не пішла до нього ? Навіщо було посилати аж медсестру ? 

– Ні про що ми не домовлялися. Я не знала, що він мене покличе. Взагалі не розумію нащо він це робить. 

– Зроблю вигляд, що повірила тобі,  – сказала вона з посмішкою.

  Я закотила очі на її слова.

– Ой, та йди ти. Я пішла,  – Адель підморгнула мені і помахала. 

  На це я просто похитала головою. Перед самими дверима в палату  я зібралася з думками, глибоко вдихнула і зайшла. 

  Алекс сидів на ліжку і дивився на мене з незворушним виразом обличчя. 

– Довго на тебе прийшлось чекати. Де ти була ? – він запитав це так ніби я зобов'язана кожного ранку  носити йому сніданок в ліжко. 

– Не знала, що я твоя особиста служанка і повинна прийти зразу ж як тільки ти покличеш, – серйозно сказала я. – Що це в тебе за забаганки ? Яка тобі взагалі різниця хто перев'язує рану ? – вже роздратовано кажу я.

– Є різниця. Я довіряю тільки тобі. Хочу, щоб перев'язала ти,  – спокійно відповів він . Як він може так спокійно реагувати на мій гнів ? 

– Навіть діти так себе не поводять, як ти, чесне слово,  – сказала я і роздратовано видихнула. Але все-таки підійшла до нього ближче. Я знову відчула його запах. Такий самий як я і пам'ятаю.  

– Тобі важко ? Це ж твоя робота. До того ж я маю право тебе про це просити. Як не як я врятував тобі життя,  – в його очах можна побачити виклик і водночас запитання. Підійду до нього ближче чи втечу ? Такого задоволення я йому не дам. Я підійшла ще ближче і почала оглядати рану. 

–  Не згадуй більше ніколи знову ту ніч. Забудь про неї. Ніби і не було її ніколи, – тихо сказала я. 

– Чому ? 

Я не хотіла йому пояснювати, що мені соромно. 

– Будь ласка, я не хочу більше про неї згадувати, – прошепотіла я. 

– Як скажеш,  – знову спокійно відповів він. В нього взагалі хоть колись бувають якісь інші емоції ? Чи він завжди такий спокійний? 

  Весь час під час нашого короткого діалогу його очі ні на мить не відводилися від мене. Я фізично відчувала його погляд на собі. Але я не знайшла в собі сили подивитися на нього у відповідь.Але тим не менш, я несвідомого почала глибше дихати, щоб вдихнути його запах сильніше.Він так приємно пахнув.  Я перев'язала йому рану. З ним все було добре, тому його вже можна було виписувати. Про що я йому і  сказала. 

  В той момент, коли я вже якраз закінчила з його раною в палату хтось зайшов. Я обернулася і побачила одного з тих хлопців, яких я бачила вчора, коли спускалася вниз. То вони до Алекса ходили ? Спочатку цей хлопець подивився на нього, а потім на мене.