Розділ сьомий

   Ми  зайшли в затишну кав'ярню, яка була неподалік від нашого дому. Ми жили разом відколи поступили на перший курс. Ми зразу знайшли з нею спільну мову. Ніби були знайомі з самого народження. Знайшли одне в одному споріднені душі. Сестри не по крові, а по вибору. Такі люди залишаються в вашому житті назавжди. Інколи вони навіть рідніші і ближчі вам за ваших кровних родичів. Таких людей зустріти справжня рідкість, але якщо вони все-таки є в вашому житті, то вже нікуди від вас не дінуться. 

   В кав'ярні було дуже тепло і затишно. Пахло запашною кавою і свіжою випічкою. Повсюди висіли гірлянди, маленькі вогники. Вони зробили все дуже затишно.  Звідси не хотілося йти. До того ж з вікна відкривався просто чудовий вигляд. Люди навколо бігали, метушилися. Йшли по своїх справах. В кожного з них були свої життя, проблеми, історії. Те що для тебе стало найбільшою  в житті трагедією, для когось всього лише страшна історія. Вони будуть співчувати тобі лише один день, а потім просто забудуть і про тебе, і про твої проблеми. 

– Останнім часом ти стала дуже задумливою. Про що ти весь час думаєш ? Не хочеш поділитися ? – сказала Адель.

  Ми вже сіли за столик біля вікна. І якраз нам вже принесли наше замовлення. Я замовила собі гарячий шоколад в якому плавали маршмеллоу і невеличке тістечко. Взимку я завжди беру собі гарячий шоколад. Це вже стало звичкою. Він в мене асоціюється з затишком, теплом, сім'єю. А ще я дуже люблю солодке. В мене вже якась залежність від нього. І дня не можу без нього пробути. Адель взяла собі латте і також невелике тістечко. Ми обоє обожнюємо солодке. Я зробила ковток гарячого шоколаду і подивилася в вікно. Тепло розійшлося не тільки по моєму  тілу, а ніби зігріло ту частину мене, яка давно вже мерзне.    Я задумалася над словами подруги. 

– Я справді тепер почала більше думати. Весь час в моїй голові проносяться якісь думки. Важливі і не дуже. Але тихо не буває ніколи, – тихо почала я. Я повернула голову до неї і подивилася в її світло-карі  очі. – Знаєш, мені інколи так хочеться, просто полежати і ні про що не думати, але не виходять. Думки переслідують мене всюди. Деколи я так від того втомлююсь, – я глибоко вдихнула, зробила ще один ковток і знову подивилася на подругу. 

– Тоді, можливо, тобі потрібно поділитися своїми думками з кимось. Може стане легше. Людині важко тримати все в собі. Я це знаю з власного досвіду. Інколи потрібно відпустити все. Відкрити комусь душу,  – вона легко торкнулася моєї руки і ніжно посміхнулася. – Ти ж знаєш, що я завжди поруч, щоб не сталося ? Завжди готова тебе вислухати і підтримати. Ти можеш прийти до мене хоть в третій ночі і я  все одно тебе вислухаю. Ніколи тебе засуджу.  Ти дуже важлива для мене. Будь ласка, не забувай цього. 

На моїх очах виступили сльози від її слів. Навіть дихання трохи збилося. 

– Будь ласка, не плач. Сьогодні був такий хороший день. Не потрібно його закінчувати сльозами, – Адель просягнула мені серветку, щоб я витерла їх. 

– Для мене дуже важлива твоя підтримка. Я рідко тобі це кажу, але я дуже вдячна, що ти є в моєму житті. Якби не ти, то я напевно б з розуму зійшла. Дякую тобі, – сказала я, параллельно витираючи сльози.  

– Тобі не потрібно мені дякувати. Я б ніколи тебе не залишила саму. Пам'ятаєш, сестри не по крові, а по вибору ? – сказала Адель посміхаючись. – А тепер давай розказуй, що тебе мучить, – її тон давав зрозуміти, що відмазок вона не потерпить. 

  І я почала говорити. Думала це буде важче, але як тільки я промовила перше слово, то далі  вони полилися рікою. І з кожним промовленим реченням я ніби скидала з себе окови. Так приємно з кимось поговорити і розказати, що в тебе на душі. Так приємно відповісти правду на питання “ Як ти ? ” . А не просто як робот сказати, що все добре, навіть тоді, коли твоя душа розривається на маленькі кусочки.

– Ти справді хотіла стрибнути ? Залишити мене, батьків, взагалі все, що в тебе є ? – шоковано запитала Адель.

– Тоді я вважала це єдиним виходом. Я думала, що тільки так зможу сховатися від болю. Тепер я розумію всю абсурдність того рішення, – спокійно сказала я. 

– Чому ти мені про це не розказувала ? Ти мені не довіряєш ? – з обідою в голосі сказала вона.

– Я вже казала тобі, що ти одна з найважливіших людей в моєму житті і цього ніхто ніколи не змінить, – я глибоко вдихнула і продовжила. –  Просто дуже важко взагалі комусь, хто б то не був розповісти, що ти збиралася покінчити життя самогубством,  – коли я це сказала мені стало не комфортно в своєму тілі. Хотілося втекти від себе. Я несідомо торкнулася кулону на шиї. Це вже стало якоюсь звичкою його торкатися, коли я нервую. 

– Вибач, я не хотіла, щоб ти почувала себе якось не так. Просто хотіла тебе зрозуміти. 

– Все нормально, я розумію. 

І я справді так вважала. Вона мала право знати. Я на неї не ображалася і не злилася. 

– Як добре, що тоді так вчасно з'явився той хлопець. Якби не він, боюся навіть уявити, що було б тоді. 

– Це, до речі, той самий хлопець, якому я сьогодні перевʼязувала рану,  – я сказала це так буденно, ніби говорила про погоду.

– Та ну ? Ти серйозно ? – здивування було чути в її голосі. 

– Так. Я сама була шокована. Не могла повірити, що це справді він. 

– І що, він тебе впізнав ? – цікавість грала в її  очах.

– Так, але краще було б якби не впізнав ! 

– Чому ? – здивовано запитала подруга.

– А навіщо ? Я хочу забути ту ніч, як страшний сон, а тут він знову з'являється в моєму житті, як нагадування.

– А якщо подивитися на це  з іншої сторони? – Я зацікавлено на неї подивилася. – А якщо його сприйняти як початок нового життя. Ніби ти перегорнула сторінку і почала все спочатку, а він тобі допоміг це зробити ? Подумай про це, – філосовськи сказала вона.