Розділ шостий

  Не  можу повірити, що він справді тут. Я навіть ім'я його не знаю.  Взагалі нічого про нього не знаю. Мені це не подобається. Треба щось дізнатися. Коли я вийшла в коридор до мене підійшов якийсь молодий, високий хлопець. 

– Добрий день, як почувається Алекс, з ним все добре ? – питає мене хлопець і показує в сторону палати з якої я тільки вийшла. 

– Добрий день, а ви йому хто ? 

– Я його брат, це я його привіз. А тепер я можу  дізнатися про його самопочуття чи мені ще якісь відомості вам потрібно надати?  – грубо відповідає мені хлопець

–  По-перше, не грубіть мені. А по-друге, я не можу надавати інформацію про пацієнта будь кому, тому я  зобов'язана запитати у вас кому ви приходитесь Алексу, – холодно відповіла я . 

– Перепрошую, я просто дуже хвилююся, не хотів вам грубити, – було видно, що він справді почувається винним.

– З вашим братом все нормально. Цю ніч він побуде в лікарні і якщо не буде ніяких ускладнень, то завтра його вже випишуть. 

– Дякую, – він вдихнув глибше і його плечі розслабилися. Було видно, що йому стало легше. – До нього можна ? 

– Тільки ненадовго. Йому потрібен спокій.  Всього доброго ! -- сказала я і розвернулася.

  Коли я йшла до сходів, щоб спуститися на перший поверх, то помітила, що  з ліфту виходить компанія з трьох хлопців. Цікаво, до кого вони ? 

  Як тільки я спустилася на перший поверх, то одразу забула про них.  Тому що  мої думки заполонив один хлопець, який лежить в палаті на поверсі вище. Алекс…  Його звати Алекс. Несподівано. Але йому підходить. Алекс означає захисник. Той, хто захищає. В ту ніч він справді мене захистив. Від мене самої. Якби не він мене вже не було б. Зараз я б тут не стояла. Не зустріла його ще раз. Це не означає, що я хочу з ним мати якісь стосунки.  Ні. Я ще не відійшла від смерті Дерека. Не впевнена, що взагалі ще колись захочу вступити з кимось в стосунки. Вони не приносять в кінцевому результаті нічого крім болі. Мені просто цікаво дізнатися трохи більше про людину, яка мене колись врятувала. І це все. 

  З моїх думок мене витягнула моя найкраща подруга -  Адель. 

– Де ти ходиш ? Я тебе знайти ніяк не могла. 

– Перевʼязувала рану одному пацієнту.

– Так довго ? – здивовано запитала вона.

– Так вийшло, – задумливо відповіла я.

– Ну добре, ходімо , в нас вже обід почався. Нарешті ми можемо поїсти. Я вже пів дня думаю про їжу. Більше за себе я люблю хіба що смачно поїсти – зі сміхом сказала дівчина. 

Тільки вона мене може змусити забути про все на світі. За це я і її люблю.  Я щиро розсміялася вперше за довгий час. В своєму тілі я відчула легкість. Ніби я скинула з плечей якийсь важкий камінь. 

– Ходімо вже. 

  Весь день вона відволікала мене сама того не розуміючи. Не давала мені думати про того хлопця. Я вже забула, коли останній раз я так сміялася. Щиро , до сліз, від душі. Я відвикла від сміху. Це так дивно, але водночас приємно знову сміятися до болю в животі. 

  В такій приємні атмосфері дійшов наш робочий день до кінця. Ми зібралися і пішли додому. Вирішили ще трохи прогулятися дорогою назад. Все таке красиве. Вулиці, крамниці. В повітрі витає дух свята. Вотре за цей день на моїх губах заграла ледь помітна посмішка.  Ми вирішили ще зайти на каву і трохи поговорити. Не пам'ятаю, коли востаннє ми говорили по душах. Похоже саме час це зробити.