Розділ п'ятий

Моє  дихання збилося. Я не могла повірити, що це справді він. Пальці на руках затремтіли. Все тіло кидало то в жар, то в холод. Я так і залишилася стояла до нього спиною , тому він не міг бачити моє обличчя.  Це навіть на краще. Не хочу, щоб він зараз бачив його. Не взмозі зараз приховати свої емоції.  Я не знайшла в собі сил та сміливості обернутися до нього лицем. Глянути у ті очі, які врятували мене у ту ніч. 

    Зіткнутися з ним знову - це означає  повернутися в ту ніч. Знову пережити всі ті емоції. А я не хочу. Мені тільки починає ставати легше. Я тільки змирилася з думкою , що його немає. А тут він. Той загадковий незнайомець. Ну чому саме зараз ? 

  Поки я думала про несправедливість світу, цей хлопець встиг встати і підійти до мене. Зупинився прямо за моєю спиною. Я відчувала тепло його тіла своєю спиною. Відчувала його подих на своїй шиї.  Але я так і не обернулася. Не змогла. 

– Ти даш відповідь на моє питання чи так і будеш стояти як вкопана, навіть не дихаючи ?-- його хрипкий голос пролунав над моїм вухом, викликаючи табун мурашок. 

– Навіщо ти встав ? Шви розійдуться. Знову прийдеться зашивати, а в мене немає часу бавитися з тобою цілий день. Лягай в ліжко ! Вже ! – мій голос звучав твердо, але на моєму лиці все ж таки можна було побачити розгубленість і навіть проблиски страху. Я несвідомо почала заламувати пальці на руках. 

– Не ляжу поки не відповіси на моє питання– вперто сказав він і склав руки на грудях. 

Я глибоко вдихнула, зібрала всю свою волю в кулак і обернулася. І з викликом поглянула йому в його сірі очі.  Він виявився набагато вищим ніж мені здавалося. Я ледь сягаю його підборіддя. 

– Що ти хочеш почути від мене ? Якщо я стою тут, перед тобою , жива і здорова , то очевидно, що я не стрибнула. Чи в тебе ще й проблеми з зором ? – зі злістю відповіла я.

– Тоді ти не була така смілива. Що сталося з тобою за цей короткий час ? 

– Відколи це я тебе так почала цікавити ? 

– Відтоді , як я тебе стягнув з того обриву–спокійно відповів він, не звертаючи уваги на мою злість. 

Тільки зараз я зрозуміла, що перестала дихати.  Я голосно вдихнула повітря, а разом із ним його запах. Щось свіже, мʼятне.  Дуже приємний запах. 

– Все, я відповіла на твоє питання , тому лягай в ліжко поки шви справді не розійшлися.  Ти обіцяв. – вже тихіше сказала я .

– Обіцяв. А я завжди виконую свої обіцянки.

Він розвернувся і повільно пішов до ліжка. Я пішла слідом за ним. Перевірила чи все добре з швами. Поки перевіряла їх весь час відчувала на собі погляд сірих очей, які ні на мить не відпускали. Моє серце ніяк не хотіло заспокоїтись. Стукало так, що я б і не здивувалася якби і він його також почув. 

– До завтра ти пробудеш тут під наглядом лікарів. Якщо не буде ніяких ускладнень , то завтра тебе вже випишуть – спокійно, ніби і не було між нами тієї розмови , сказала я. 

Відповіді так і не послідувало. Так навіть краще. 

  Коли я майже підійшла до дверей, щоб вийти, я знову почула його голос. 

– Назви своє ім'я . 

Це не було прохання чи питання. Це був наказ. Який я не збиралася виконувати. Тому мовчки вийшла з палати і закрила за собою двері.  І тільки зараз я змогла вдихнути на повні груди. Нарешті дихання вирівнялося, а серце перестало калатати, як скажене. Тепер, коли його очі не переслідують мене, стало легше. Я змогла спокійно видихнути.