Розділ четвертий

   З моменту смерті мого коханого пройшло вже два місяці. Я потрошки прихожу в себе. Стараюся жити далі. Інколи він мені приходить в снах. Розмовляє зі мною. Мені так його не вистачає. Я дуже сумую за ним.  В мене таке враження, ніби я прокидаюся після довгої, важкої і суворої  зими. Але я вірю , що справлюся. В мені жевріє надія, що мені вистачить сил повернутися до нормального життя. Так, як тоді вже не буде, але я і також не хочу провести все своє життя в скорботі. Потрібно рухатися далі, як би важко це не було.

  Взагалі, я вчуся в медичному на 5 курсі, на хірурга. Це була моя мрія ще зі шкільних років. Мене вони зачаровували.  А також викликали повагу. Лікарі це ті люди , які рятують інших , не дивлячись на їхній статус, хто вони, звідки і скільки в них грошей. Рятують, жертвуючи своїм сном, здоров'ям, а навіть інколи і життям.  Тому ще в ранньому віці я вирішила, що обов'язково стану лікарем. Я майже дійшла до своєї мети. І не збираюся зупинятися. 

  Зараз в мене почалася практика в місцевій лікарні. Тому ще з самого ранку я збираюся. Я стою навпроти дзеркала і дивлюся на своє відображення. З нього на мене дивиться досить симпатична дівчина середнього зросту з довгим , шовковистим, чорним волоссям, яке просто неможливо накрутити. З зеленими очима, які обрамляють густі вії і пухкими губами. Сьогодні я вирішила одягнути прості джинси і теплу кофту , оскільки вже зима і стало достатньо холодно. 

  За ці два місяці я схудла, але апетиту як не було так і нема. Тому , не поснідавши я виходжу з дому і йду до лікарні. Йду пішки. Маю змогу трохи прогулятися. Сніг падає на моє волосся, вкриваючи його білою шапкою. В повітрі витає дух свята, всі вже в передчутті їхнього наближення. Але не я. Я не хочу святкувати, зовсім нічого не хочу. Просто хочу, щоб мене залишили в спокої.

  За тими роздумами я дійшла до лікарні. Поки я переодягалася до роздягалі зайшла моя одногрупниця і по сумісництву найкраща подруга. Вона також проходить практику разом зі мною. 

– Ванессо, привіт, я вже тебе зачекалася, ходімо нас вже чекають.-- сказала вона.

Ця дівчина була ще тією красунею. Висока, струнка блондинка з довгим волоссям і  світло карими очима. Це одна з найрідніших для мене людей. Вона більше ніж просто подруга, вона мені як сестра. Завжди поруч, завжди допоможе , завжди підтримає , щоб не сталося чи щоб я не зробила. 

– Хвилинку, вже йду.-- озвалася я.

  І вже разом ми пішли працювати. Ще пока нам не дозволяють брати пацієнтів з серйозними травмами , але в нас ще  все попереду. В такому темпі в мене і проходять дні. Збори, лікарня , дім, сон. Але я рада , що в мене зайнятий весь день. Немає часу на те, щоб побиватися. Немає часу думати про нього. Думати про те, як мені його не вистачає, яке все сіре і нецікаве без нього. Тому нехай краще наприкінці дня я буду валитися з ніг , ніж в мене буде вільний час і я буду постійно думати про нього.

   Так проходить деякий час. Я повністю занурена в роботу. Не помічаю нікого і ніщо. Робота - це мій порятунок. В один з таких днів привезли хлопця з ножовим пораненням. Всі лікарі в той момент були зайняті ,тому його відправили до мене. Все таки не дарма я одна з найкращих студенток на курсі. Я  вже раніше зашивала ножові поранення , тому проблем не мало б виникнути. 

  Я зайшла в палату в якій лежав пацієнт. Молодий , красивий брюнет з сірими очима, які нагадують небо перед грозою. Вони одразу кидаються в вічі. Ніби загіпнотизовують тебе. Я застигла на декілька секунд. Але швидко прийшла до тями. Я підійшла ближче до нього. Він не зводив з мене погляду. Стежив за мною невідривно. Я оглянула його бік. Якраз там було рана. Помітила , що вся його рука була в татуюваннях. Мовчки почала обробляти і  зашивати рану. Я весь час відчувала погляд його холодних очей на собі.  Але і надалі  мовчали обидвоє. І саме в той момент , коли я вже хотіла йти , він сказав те, через що моє серце чуть не вистрибнуло з грудей. 

– Все-таки жива ? Вирішила не стрибати?