Розділ 11

     Рейтан зайшов в покої, які від тепер ділив з Естель. Покої просторі та розкішні. Він сів на ліжку і з тривогою в очах дивився на сплячу дружину. Сильна? Так, дуже! Вона завжди була сильною! Йому б не знати! Але як її наражати на небезпеку? Та Ада має рацію, лише Вона може з цим покінчити раз і на завжди. Він встав і вийшов на терасу, зітхнув. Слова Ади лунали досі у вухах.
—Рейтан, не тримай її. Не втримаєш, Вона всеодно зробить по своїму, завжди так було і зараз нічого не змінилося! Вона сильніша за нас та й ми сильні не менше, але тільки їй під силу відправити його до Пекла!
    Він знав, що це так й здогадувався, що Вона знала про свою загибель. Він тоді її не тримав не втримаєш і зараз та допоможе їй за будь яку ціну! Та за час, який залишився треба готуватись до боротьби, а Естель має все згадати й пробудитись!
   Правитель переодягнувся та оглянув кімнату. Вовчиця лежала біля каміну. Рейтан підійшов, а вона дивилася на нього блакитними очима. Тепер вона сиділа, а він напівсидів й дивилася одне одному в очі.
—Оберігай її, Перлино, цього разу ми повинні її вберегти, щоб не втратити знову! — вовчиця кивнула. Правитель ліг відпочивати, а Перлина ще довго дивилася на гру полум'я в каміні поки не заснула.

                                        ***
   Темрява... Знову непроглядна темрява! І що робити? Знову дати страху себе заполонити? Ні! Вона має щось або когось знайти, не просто так вона блукає у темряві. Взяла себе в руки та придушила страх, і стала прислухатись чи нічого не чути. Звідкісь долинав звук. Вона обережно пішла туди, дійшла до маленької, тоненько річечки, пішла за течією. Очі трішки звикли до темряви, як не як бачила обриси стін печери. Згодом вона дійшла до печери із кристалами. Естель обережно туди зайшла... Кристали випромінювали слабке світло. Печера вузька та довга, по обидві сторони кристали. Вона пішла в глиб, чим далі заходила, ти яскравіше сяяли кристали, світло відбивалося й танцювала на стінах.
     Естель впевнено йшла далі, ніби її туди тягнуло. Дійшла до кінця. Сплах лазурного світла осліпив її... Коли відкрила очі перед собою побачила дев'ятихвосту, білосніжну лисицю з лазурними очима. Вона з ніжністю, теплом та радістю подивилася на дівчину.
—Нарешті, ти знайшла саму себе! – сказала лисиця.
—Саму себе? — перепитала дівчина.
—Так. — кивнула лисиця. — Що відчуваєш?
—Ніби, ми одне ціле. — невпевнено сказала Естель.
—Не "ніби", а так і є. Що ти бачила у снах?
—Чиясь розмова, клятва та битва з кимось... жорстока битва!
—Угу... — лисиця задумалась. — Ти, перемогла страх, який сковув тебе раз за разом, тепер, ти готова про все дізнатися. Та коли тобі усе відкриється, ніхто не повинен знати про це! Вони думають що він прокинеться через півроку, рік та це станеться раніше. Будь на по готові бар'єр може впасти будь якої миті! Тепер дивись в мої очі не відриваючись.
    Естель глянула у лазурні очі й все побачила: радості та печалі, побачила дорогих їй людей, клятва та підготовка, найзліший ворог, битва і смерть. Побачила події, які відбулися після загибелі. Створення бар'єру з її силами, які вона передала землі перед битвою, про це ніхто не знав, тож дійшли висновку, що це вона зробила перед смертю. Побачила, як усе це вплинуло на світ, як люди відвернулися одне від одного й розділилися, як покидали рідний дім у пошуках кращого життя. А ті хто лишився боролися та бодували все з нуля. А друзі боролися та стримували демонів, які поселилися у лісах, які покинули життя.
    Так благословенна земля стала поклятою по словам людей і її минали десятою дорогою...