Максим

На кухні було тихо, але цей старий холодильник... його гул, здається, роз'їсть мій мозок. 

─ ...не ди-вуй-ся, як не від-по-ві-да-ти-му на дзвін-ки.

Що ще додати... Вона може подзвонити комусь на моїй роботі, щоб уточнити. Як би переконати її? "Не дзвони на мою роботу, там зараз всі навантажені"? Ні, не те. Вона занадто розумна для цього. Можливо: "Не надзвонюй керівництву. Мені заборонили говорити про стан компанії, це суто між нами"? Ось, це вже краще. Ще б додати чогось... Точно!

─ Не тре-ба...

По склу щось стукнуло невелике, але в цій тиші відчувалось, як цвях забили в череп. В моменті все тіло паралізувало. Я швидко подивився у вікно ─ нічого. Лише старий ліхтар світив за вікном. Я боявся відвести погляд, ніби щось з'явиться, щойно повернусь до написання. "Клік-клак", ─ великий палець стиснув ручку мимоволі.  Нічого не рухалось. Ні стукіт у вікно, ні підозрілі тіні не з'являлись. "Клік-клак, Клік-клак".

Треба дописати і якомога швидше покинути будинок. Коли я повертався до листа паперу, мій погляд зупинився на нашій світлині. Я, Ніна, наша Леся. Мої думки покинули голову, шум, що так дратував мене, здається, зник. Те жовтаве світло від ліхтаря світило прямо на фотографію, а рамки вікна обрізали все зайве. Дружина тримала Лесю на руках, я стояв позаду та обіймав Ніну, поклавши підборіддя їй на плече. "Мої дівчата... Як же до цього дійшло?". В очах відчулась волога. Я вже не розумів, що лякає мене більше: моє майбутнє, чи те, що може трапитись з цими двома ніжним та беззахисними посмішками. Я не міг більше торкнутись їх, не міг розбудити та розповісти їм все. Моя рука сама потягнулась до фотографії, пальці ледь торкнулись Лесі а потім і Ніни. Це все що я міг собі дозволити.

На кухні стало так яскраво, що аж очі пекло. Не міг зрозуміти, що відбувається доки не почув:

─ Мась, ти чого не спиш?

Її тихий, ще заспаний голос обдав теплом, а потім... Потім найшла велика хвиля паніки. Вона не мала прокинутись зараз, не мала побачити мене тут. Що робити? Зараз стільки питань буде. Що сказати?

─ Максим? ─ почувся знову голос.

Я повільно обернувся, і побачив семе те, чого боявся найбільше: моя крихка Ніна, така тендітна та занадто розумна, щоб повестись та мої слова. Навіть стіни нашої малої кухні, здавалося, можуть нашкодити їй. Я був у ступорі. Вона дивилась на мене не маючи гадки, що відбувається зараз, чи що було зі мною весь цей клятий місяць. "Не можу" ─ застигло в мене на губах. Не можу розповісти їй все, просто... не можу. 

Я підскочив та кулею побіг до виходу, немов тікав від болючих питань. Взуття, шапка, куртка. Потягнув за ручку вниз, але двері не відчинились. Вони були замкнуті із середини, потрібно було лише повернути замок, однак тремтячі руки робили це незграбно. Вперед. Ні. Проти годинникової. Клац. Треба йти, мені потрібно хоча б вийти із будинка.

─ Максим! ─ почувся суворий шепіт. ─ Куди ти зібрався?! Яке відрядження? Я не сплю, можеш мені зараз все розповісти.

Її слова вчепились в мене наче кайдани. Але чому це мене заспокоювало? Мені потрібно йти, однак моє тіло само закриває двері. "Що ти хочеш почути?".

─ Щось трапилось? ─ звернулась вона знову. ─ В тебе якісь проблеми з'явились? Розкажи, я вислухаю.

Голос був таким теплим, так сильно зігрівав серце, що стало боляче. Вся моя рішучість, принаймні те, що від неї залишилось за цей місяць, розсипалась миттєво.

Я повернувся до неї. Вже не міг стримувати сліз, але і словами литись не міг дозволити.

─ Пробач... ─ голос надломився.

Вона дивилась прямо в очі. її блакить ─ це все, про що я хотів би зарза думати. "Відпусти мене, будь ласка...", ─ промовив у голові, ─ "...просто дай мені піти". Але ні, вона не була боязкою. Все, що вона зараз побачила чи відчула, не могло б нашкодити їй, вона була сильнішою за мене. Її ніжні руки обхопили мене ззаду, тепле тіло та приємний запах шампуню зайняли всю мою свідомість. Я маю йти, але так боляче її відпускати. Мої руки... ці підступні руки, вони знову не слухались мене ─ самі потягнулись, міцно обійняли та притиснули до грудей.

─ Пробач... ─ прошепотів я.

─ Все добре, все добре...

Мої турботи розчинились в її словах. Сама її присутність, здавалось, може бути ключем для вирішення всіх моїх проблем і страхів. У ці дні, коли я не міг нікому нічого розповісти, вона так добре мене розуміла. Думки стихли, дихання стало рівним, шум від холодильника вже не заважав. Можливо, в мене був інший шанс? Можливо, був інший вихід із цієї патової ситуації? Можливо, слід виграти собі час?
Пожовтіле світло від старого ліхтаря торкалось і стін у коридорі. Однак не воно привернуло мою увагу. Гілки, дерева, віконна рама ─ все було статичним, однак не постать. Щось високе підійшло до вікна. Воно нахилялось всім тілом розглядаючи наше вікно. То здіймалось високо то падала низько, немов ховається під вікнами. Завмерло. Тяжкими кроками, воно попрямувало в сторону під'їзду. Я затримв подих, і навіть через товщу стін міг чути кроки. Ні, не можу залишатись, потрібно зникнути.

─ Максиме? - почувся стурбований голос.

─ Пробач! Пробач! Пробач!