Ніна

Я прокинулась десь о другій ночі. Тиша. Лише старий холодильник гудів десь у кухні. Не люблю, коли доводиться знову засинати посеред ночі, але що робити? Перевернула подушку на холодну сторону, вклалась зручніше на бік, а заспані очі закрились вже самі.

“Клік-клак”, ─ почулось із кухні. Звук був тихим, не різким, але виразним. Мимоволі підняла голову, щоб прислухатись ─ тиша. Знову всю квартиру заполонив шум холодильника. "Почулось". В'яло опустилась, вмощуючи голову під вигін подушки.

"Клік-клак, Клік-клак", ─ точно не почулось. Цього разу звук був чіткішим та швидшим. "Хтось клацає ручкою? О другій ночі?". Спати вже не хотілось. Підвелась на руки, щоб оглянутись ─ чоловіка поруч не було. Лише зараз помітила, що ковдра лежала повністю на мені, але не так, ніби я її перетягнула сама. Здається, чоловік віддав мені решту, коли вставав.

Знову стало тихо: ні клацання, ні ковзання ручки по паперу, ні найменшого шороху із кухні, який, здавалося б, мав бути. Я швидко встала. Мене обдало прохолодою, і я швидко вдягнула халат. Повільно пішла до кухні, склавши руки на грудях. Від температури пішли мурашки і вже хотілось позіхнути, однак я встигла себе зупинити ─ бажання прислухатись до тиші випередило рефлекс.

Вже із коридору було видно ─ на кухні, звідки чувся звук, світло не горить. Хоч і були здогадки, хто там має бути, впевненості це мені не додавало. Ось уже стою у дверної рами. Від старого ліхтаря вистачало світла, щоб розгледіти силует ─ це точно був мій чоловік. Але... чого це він не спить в таку пору? В ночі він не працює, та й з вечора не збирався нікуди. Одна його рука тримала ручку над листком, вирваному із зошита, інша торкалась нашої сімейної фотографії з донькою. Він сидів майже нерухомо, лише пальці ледь-ледь ходили по світлині.

Щось мене досі тривожило. Я увімкнула світло, не відводячи погляду. Чоловік навіть не поворухнувся, коли яскраве біле світло блискавкою увірвалось в кімнату.

─ Мась, ти чого не спиш? ─ запитала я тихим голосом.

Відповіді не було.

─ Максим? ─ голос став дещо невпевненим.

Чоловік повільно опустив руку на стіл та так само повільно повернувся до мене.  Очі були червоними ─ от-от потечуть сльози. В зіницях пустота, сухі губи ледь рухались, та не могли нічого вимовити.
Максим підірвався і прошмигнув через мене в коридор, так нічого і не сказавши. З просоння я навіть не встигла відреагувати. Постояла, притиснувшись до стінки, декілька секунд, а потім в голові знову з'явився той необережно відірваний лист. На ньому всього декілька рядків тексту та багато цяток за червоним полем.

"Ніно, пробач, що не кажу це тобі особисто, але ти так солодко спиш, що в мене рука не підніметься тебе розбудити. Мені терміново потрібно їхати по роботі у відрядження. Доведеться залишити вас із Лесею десь на місяць. Поїду кудись далеко від міста, там, кажуть сигнал навіть не ловить, тож не дивуйся, як не відповідатиму на дзвінки. Не треба..."

На цьому лист завершився. Тримаючи папірець в тремтячій руці, я швидко пішла до виходу.

─ Максим! ─ покликала я суворо на межі шопоту. ─ Куди ти зібрався?! ─ Яке відрядження? Я не сплю, можеш мені зараз все розповісти.

Чоловік стояв біля дверей та тримався за ручку. Крізь щилину доносилось світло із коридора. Він обережно зачинив двері та тихо відпустив ручку. Тепер я відчувала, що він готовий пійти на контакт і від цього голос став лагіднішим:

─ Щось трапилось? ─ продовжила я розпитувати та підходити сміливіше. ─ В тебе якісь проблеми з'явились? Розкажи, я вислухаю.

Він знову повернувся по холодному повільно. 

─ Пробач... ─ прошепотів він, тяжко видихаючи.

Очі вже не стримували сліз. Той міцний чоловік, якого я знаю, стояв переді мною зараз зовсім беззахисний. "Невже знову панічна атака?" ─ промайнуло в голові. Я підійшла впритул, подивилась в його красиві очі. Вони були такими втомленими такими наляканими. Я м'яко обійняла його, притиснувшись до грудей. Його серце колотало, а груди здіймались ривками. 

Мені також було лячно. Ця напасть, що докучає нам вже цілий місяць, могла зробити щось, що я буду не в силах виправити. Боялась його втратити. Мої думки розчинились, коли я відчула його міцні руки на моїй спині. Він сильніше притиснув мене до себе, але дуже лагідно, ніби не хотів мене відпускати та водночас з цим боявся причинити найменший біль. Його щока лягала на мою голову, він лагідно гладив моє волосся, однак я все ще відчували його тремтячий погляд.

─ Пробач...

─ Все добре, все добре... ─ заспокоювала його, гладячи по спині.

Ми стояли в коридорі трохи хитаючись із боку в бік, немов в повільному танці. Знову запанувала тиша. Ми мовчали кілька хвилин, доки його серце та дихання не заспокоїлись. Мені теж стало спокійно. Хотілось знову лягти поруч із ним у ліжку, та просто заснути, забувши, що зараз відбувалося.

Максим завмер знову. Він нічого не казав. Я відчула як він підвів голову та подивився кудись позаду мене. Його руки стискали мене сильніше. Серце знову набирало гучний ритм. Груди почали швидко здійматись. Його важкий подих проганяв тишу.

─ Максиме? ─ стурбовано спитала я.

─ Пробач! Пробач! Пробач! ─ пролунало один за одним наляканим голосом.