ПІСЛЯМОВА АВТОРА Ірина Соколова

Ця книга народилася не з бажання писати,

а з відчуття обов’язку.

Я дивилась на обличчя дівчинки зі старої фотографії — Фанні Вірджинії Кассіопеї Лоуренс — і не могла відірвати очей.

Її погляд був занадто дорослим для дитини.

У ньому було те, що не можна зіграти — свідомість болю, який уже став пам’яттю.

Світ запам’ятав її як “викуплену з рабства”.

Але жодна газета не написала, що вона була не просто врятованою дитиною, а жертвою чужої гри — світлої, красивої, але холодної.

Я довго думала, чому ця історія мене так чіпляє.

І зрозуміла — тому що це не лише американська історія.

Це історія будь-якого народу, якому доводилося боротися не лише за свободу, а й за право, щоб правду про нього не писали чужі.

Так само, як колись їхні голоси тонули у проповідях,

сьогодні часто губляться й наші — у потоках чужих оцінок, маніпуляцій, у красивих словах про “братерство” і “єдність”.

Але правда — не в лозунгах.

Правда — у пам’яті.

У голосах тих, кого не слухали, і в тиші тих, хто бачив.

Фанні, Роза, Ісак, Чарлі, Ребекка — ці діти не були героями.

Вони просто хотіли жити, мати дім, імена, свої історії.

І саме тому вони важливіші за будь-який міф.

Світло, яке їх показало, не врятувало їх.

Але воно дійшло до нас — через століття, війни, забуття.

І сьогодні, коли ми знову боремось за власну правду, воно світить для нас.

Ця книга — не про рабство, не про Америку, а про пам’ять, гідність і свободу.

Про те, що будь-яка імперія — тимчасова, а людська душа — вічна.

Ми, українці, добре розуміємо цю історію.

Бо і нас століттями намагалися “викупити”, “перехрестити”, “показати”.

Але ми — як Фанні.

Ми дивимось прямо в об’єктив історії і більше не мовчимо.

Я написала цю книгу, щоб світ знову побачив очі цієї дівчинки.

І, можливо, впізнав у них себе.