Ця книга народилася не з бажання писати,
а з відчуття обов’язку.
Я дивилась на обличчя дівчинки зі старої фотографії — Фанні Вірджинії Кассіопеї Лоуренс — і не могла відірвати очей.
Її погляд був занадто дорослим для дитини.
У ньому було те, що не можна зіграти — свідомість болю, який уже став пам’яттю.
Світ запам’ятав її як “викуплену з рабства”.
Але жодна газета не написала, що вона була не просто врятованою дитиною, а жертвою чужої гри — світлої, красивої, але холодної.
Я довго думала, чому ця історія мене так чіпляє.
І зрозуміла — тому що це не лише американська історія.
Це історія будь-якого народу, якому доводилося боротися не лише за свободу, а й за право, щоб правду про нього не писали чужі.
Так само, як колись їхні голоси тонули у проповідях,
сьогодні часто губляться й наші — у потоках чужих оцінок, маніпуляцій, у красивих словах про “братерство” і “єдність”.
Але правда — не в лозунгах.
Правда — у пам’яті.
У голосах тих, кого не слухали, і в тиші тих, хто бачив.
Фанні, Роза, Ісак, Чарлі, Ребекка — ці діти не були героями.
Вони просто хотіли жити, мати дім, імена, свої історії.
І саме тому вони важливіші за будь-який міф.
Світло, яке їх показало, не врятувало їх.
Але воно дійшло до нас — через століття, війни, забуття.
І сьогодні, коли ми знову боремось за власну правду, воно світить для нас.
Ця книга — не про рабство, не про Америку, а про пам’ять, гідність і свободу.
Про те, що будь-яка імперія — тимчасова, а людська душа — вічна.
Ми, українці, добре розуміємо цю історію.
Бо і нас століттями намагалися “викупити”, “перехрестити”, “показати”.
Але ми — як Фанні.
Ми дивимось прямо в об’єктив історії і більше не мовчимо.
Я написала цю книгу, щоб світ знову побачив очі цієї дівчинки.
І, можливо, впізнав у них себе.
#85 в Не художня література
#118 в Історичний роман
фанні вірджинія кассіопея лоуренс, історія рабства, америка xix століття
Відредаговано: 20.10.2025