РОЗДІЛ VI — ПАДІННЯ ПРОРОКА

Бруклін, 1874 рік.

У повітрі — запах газетної фарби, кави і скандалу.

На кожному розі — одна й та сама новина:

“Пастор Генрі Ворд Бічер — у центрі найбільшого суду століття.”

Людина, яка освячувала фотографії врятованих дітей,

тепер сама стоїть перед об’єктивами —

але не як пророк, а як обвинувачений.

СУД, ЩО СТРУСОНУВ АМЕРИКУ

Зала суду переповнена.

Газетярі стоять навіть на підвіконнях.

Жінки ридають, чоловіки сперечаються.

Хтось шепоче:

“Це Божа кара.”

Хтось інший каже:

“Він святий. Це пастка.”

Бічер сидить нерухомо.

Його обличчя — спокійне, але очі видають втому.

Перед ним — купа листів, фотографій, записів проповідей.

Те саме світло, що колись його звеличило, тепер звинувачує.

Його обвинувачують у перелюбі з дружиною близького друга — Теодора Тілтона.

У ті часи — злочин не лише моральний, а й духовний.

Для пастора — це вирок.

ТІНІ ПІД ПРОЖЕКТОРАМИ

Коли він виходить на трибуну, спалахи камер блимають, наче блискавки на грозовому небі.

“Я не святий,” — каже він. —

“Я лише людина, яка любила Бога і впала.”

Але це вже не має значення.

Громада, що колись благала його про благословення, тепер ділиться на два табори:

одні моляться за нього, інші — насолоджуються його падінням.

ГАЗЕТНА ЛИХОМАНКА

Газети змагаються, хто напише брудніше.

Один із заголовків:

“Світло Бічера згасло.”

Інший:

“Пророк, що продавав спасіння і купував кохання.”

Фотографи чергують біля його дому, як колись біля храму.

Його дружина — мовчазна тінь.

Його донька — за кордоном.

І лише один лист приходить до нього без підпису:

“Тепер ви знаєте, що таке клітка зі світла.”

Бічер довго дивиться на аркуш.

І розуміє — це могла написати лише вона.

Фанні.

ВИПРАВДАННЯ, ЩО НЕ ПОВЕРТАЄ ВІРИ

Після восьми місяців слухань суд виносить рішення.

Його визнають невинним.

Зала вибухає криками радості.

Він усміхається, але очі порожні.

Виправдання не повертає святості.

Його ім’я тепер звучить не як слава, а як скандал.

Плітки, насмішки, шаржі, карикатури.

Його образ — у кожному коміксі.

Колись він був символом милосердя.

Тепер — символом лицемірства.

ПРОРОК БЕЗ ЦЕРКВИ

Через кілька років його церква спорожніла.

Під час останньої проповіді

Бічер стоїть перед десятком парафіян.

Його голос тихий, немов шепіт.

“Ми побудували храм зі світла, але забули, що світло не буває без тіні.

Коли ми ставимо людину вище правди, ми перетворюємо віру на театр.”

Він зупиняється, вдихає глибоко.

“Я говорив, що Бог у світлі.

Але, можливо, Він — у темряві, де нас ніхто не бачить, і ми не мусимо грати ролей.”

КІНЕЦЬ ПРОРОКА

Генрі Ворд Бічер помирає у 1887 році.

Без пишних похоронів, без промов.

На його труні немає фотографій.

Тільки маленький срібний хрест.

Газети пишуть коротко:

“Великий проповідник, що освятив світло віри, згорів у ньому.”

Його смерть стає останнім штрихом епохи, де віра, політика і слава сплелися у вузол, який ніхто вже не міг розплутати.

ЕПІЛОГ СВІТЛА

Фанні дізнається про його смерть з газети.

Їй двадцять п’ять.

Вона стоїть біля вікна — знову між світлом і тінню.

“Світло, що зупинило час…” — повторює вона. — “Тоді воно було для нього.

Тепер — для мене.”

Вона запалює свічку й кладе перед собою стару фотографію.

На звороті — дитячим почерком:

“Redeemed for freedom.”

Вона бере перо, перекреслює слово “freedom”

і пише:

“truth.” — “правда”.