РОЗДІЛ V — ЧАРЛЬЗ ПАКСОН: ЛЮДИНА, ЩО ЗЛОВИЛА ВІРУ У СВІТЛО

Бродвей, Нью-Йорк.

Січневий ранок.

Світло пробивається крізь штори, осідає на полицях, запилених скляними пластинами.

Кожна з них — чиясь застигла душа.

Чарльз Паксон стоїть біля вікна.

Його руки в плямах нітрату срібла.

Його погляд — утомлений, але ясний.

Він більше не схожий на митця.

Швидше — на сповідника, який не має церкви.

СТУДІЯ, ЩО МОВЧИТЬ

Колись тут було гамірно.

Сюди приходили родини, офіцери, молоді жінки.

Тепер — тільки тиша.

Пил повільно танцює в повітрі, наче душі тих, кого він колись знімав.

На стіні — знімок Фанні.

Пожовклий, трохи потьмянілий.

Він зупиняється перед ним, наче перед іконою.

“Світло зробило тебе безсмертною,” — шепоче він. — “А мене — порожнім.”

ЛИСТ

Він отримує листа з АМА:

“Пане Паксон, просимо підготувати нову серію знімків для весняної кампанії.

Потребуємо образів, що показують радість звільнення.”

Він кладе листа на стіл, не розкривши конверт повністю.

“Радість звільнення…” — повторює він уголос, і слова звучать, як насмішка.

Він згадує очі дітей, яких фотографував тоді, на плантаціях Півдня.

Не всі дожили до зйомки.

Не всі усміхалися.

СВІТЛО І ТІНЬ

Він вірив, що камера — це правда.

Але правда виявилась схожа на воду:

у чужих руках вона змінює форму.

Коли він знімав Фанні, він бачив дитину.

Коли фото надрукували, всі побачили символ.

І світ полюбив символ, забувши про дитину.

“Фотографія — це не мистецтво,”

— пише він у зошиті. —

“Це інструмент влади над тим, хто не може говорити.”

ЗУСТРІЧ

Минуло три роки.

Фанні стала старшою, її волосся тепер зібране у стрічку.

Вона вже не дитина, але ще не жінка.

Її привели до студії, щоб зробити новий портрет.

Вона стоїть, нерухома, як колись.

Паксон піднімає камеру, але цього разу не може натиснути кнопку.

“Не треба, — каже вона тихо. — Мені більше не подобається, як на мене дивляться.”

Його рука завмирає.

Її очі — ті самі, але вже інші.

У них — розуміння.

І біль, який не можна показати.

САМООСУД

Тієї ночі він не спить.

У щоденнику з’являється новий запис:

“Я став сповідником чужої слави.

Мої знімки моляться, але я — ні.”

Він виходить на вулицю,

місто спить, а вдалині дзвонять дзвони — десь хрестять нову дитину.

Він підводить голову:

“Боже, а Ти коли-небудь бачив, як вони продають Твої образи за двадцять п’ять центів?”

ЗУСТРІЧ З ПРОРОКОМ

Через місяць він знову зустрічається з Бічером.

Той пише нову проповідь.

На столі — пачка фотографій.

“Ваше фото зробило більше, ніж моя сотня промов,” — каже пастор.

“Ви показали світло, яке спасає.”

“Світло не спасає, воно лише показує,” — відповідає Паксон.

“Іноді — те, що ми не хочемо бачити.”

Бічер усміхається:

“Люди потребують надії, а не правди.”

“Тоді, можливо, я працюю не на тих.”

ВІРА В ОБ’ЄКТИВІ

Після тієї розмови Паксон більше не фотографує для місій.

Він робить портрети звичайних людей — солдатів, матерів, дітей.

Без гасел, без підписів.

Тільки обличчя.

Іноді до нього приходять бідняки, а він знімає їх безкоштовно.

Каже:

“Світло — не розкіш. Це право.”

ОСТАННІЙ ЗАПИС

У 1870 році його студія закривається.

У щоденнику — останні рядки:

“Коли я вперше побачив Фанні, я зняв дитину.

Коли її побачив світ — він побачив себе.

І тому світло стало дзеркалом.”